Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— А ми не могли б пошукати її? — стиха запитав він.

— Але ж ви не знаєте, де вона.

— Може, все ж таки пошукати її, — знову сказав він. — Якби ми взяли вашу машину… — І квапливо додав: — Я, звичайно, заплачу вам.

— Не в тому справа, — відповів я. — Просто нема сенсу. Куди ж би ми поїхали? І навряд чи вона в цей час буде на вулиці.

— Не знаю, — сказав він так само тихо. — Я лише думаю, що її можна знайти…

Фріда пройшла назад із порожньою тацею.

— Мені час іти, — сказав я. — По-моєму, ви даремно турбуєтесь. І все-таки я залюбки зробив би вам послугу, але фрейлейн Гольман скоро має їхати звідси, і мені дуже хотілося б сьогодні ще побути з нею. Може, це її остання неділя тут. Ви мене розумієте?

Гассе кивнув.

Мені було шкода його, але я хотів якнайшвидше піти до Пат.

— Якщо ви все ж таки хочете зразу поїхати на пошуки, внизу можна взяти таксі, — повів далі я. — Але я не раджу вам. Краще почекайте ще трохи, тоді я подзвоню своєму другові Ленцу й він поїде з вами.

У мене було таке враження, що він зовсім не слухав мене, бо раптом спитав:

— Ви її сьогодні вранці не бачили?

— Ні, — відповів я здивовано. — А то б давно сказав вам про це.

Він знов кивнув і мовчки, як сновида, пішов до своєї кімнати.

Пат уже побувала в мене і знайшла троянди. Коли я ввійшов до неї, вона засміялась і сказала:

— Роббі, я все-таки досить наївна. Фріда пояснила мені, що тут без крадіжки не обійшлося — свіжі троянди у неділю вранці та ще й у таку пору року! А ще вона пояснила мені, що цей сорт у жодного з навколишніх квітникарів не продається.

— Думай, що хочеш, — відповів я. — Головне, що вони дають тобі радість.

— Тепер ще більше, ніж звичайно, любий. Адже ти ризикував, добуваючи їх!

— Ого, та ще й як ризикував! — Я згадав про священика. — Але чого це ти так рано схопилася?

— Не могла більше спати. До того ж мені наснився сон. Поганин сон.

Я уважно поглянув на неї. Вигляд у неї був стомлений, під очима проступали синці.

— Чого це тобі почали снитися всякі дурниці? — сказав я. — Досі я гадав, що погані сни — моя парафія.

Вона похитала головою.

— Ти звернув увагу, що надворі вже осінь?

— У нас ця пора зветься бабиним літом, — заперечив я. — Ще ось і троянди цвітуть. Я тільки бачу, що йде дощ.

— Іде дощ, — проказала за мною вона. — Надто вже довго йде дощ, любий. Іноді, коли я прокидаюсь уночі, мені здається, що я вже похована під цим нескінченним дощем.

— А ти приходь уночі до мене, — сказав я. — і такі думки не лізтимуть тобі в голову. Навпаки, коли надворі така темрява та йде дощ, гарно бути разом.

— Може, й так, — відповіла вона й пригорнулась до мене.

— А я люблю, коли в неділю йде дощ, — сказав я. — Тоді краще відчуваєш, як нам добре. Ми вкупі, у нас тепла, затишна кімната, а попереду — вільний день. По-моєму, це вже не абищо.

Її обличчя проясніло.

— Так, нам добре, правда ж?

— Я вважаю, що нам надзвичайно добре. Як подумаю, як я жив раніше — Боже мій! Ніколи навіть не гадав, що мені колись буде так добре.

— Як хороше, коли ти так кажеш. Я тоді одразу починаю вірити. Ти частіше кажи так.

— А хіба я не часто кажу так?

— Ні.

— Може, й справді, — мовив я. — Мені здається, що я не вмію бути ніжним. Не знаю чому, але не вмію. А мені б так хотілося…

— Тобі цього не треба, любий, я тебе розумію й так. Але все-таки іноді хочеться почути від тебе ніжне слово.

— Тепер я завжди буду їх казати тобі. Навіть якщо сам собі здаватимусь дурним.

— Чого це дурним? — заперечила вона. — У коханні немає нічого дурного.

— Слава Богу, немає, — погодився я. — А то було б страшно подумати, на кого ти можеш обернутися.

Ми поснідали разом, потім Пат знову лягла в ліжко. Так звелів їй Жафе.

— Ти лишишся тут? — запитала вона, закутавшись.

— Якщо ти хочеш, то лишуся, — відповів я.

— Я б хотіла, але не силую тебе…

Я сів біля її ліжка.

— Я не те мав на думці. Просто раніше ти не любила, щоб хтось бачив тебе, як ти спиш.

— Раніше так… А тепер я часом боюся залишатися сама.

— Колись так було й мені, — сказав я. — У госпіталі, після операції. Я тоді боявся спати вночі. Цілу ніч не спав і читав або думав про щось і, аж коли розвиднялось, засинав. Але це мине.

Вона притулилася щокою до моєї руки.

— Страшно, що можна не повернутися назад, Роббі…

— Страшно, — погодився я, — але ж насправді повертаєшся і страх минає. Це видно хоча б на моєму прикладі. Завжди повертаєшся, хай навіть не зовсім на те саме місце.

— Отож-бо й є, — відповіла вона сонним голосом. У неї вже злипалися повіки. — І цього я теж боюсь. Але ти наглядатимеш за мною, правда?