Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ми піднялися сходами й відчинили двері. У передпокої Гас-се зупинився:

— Ну, до побачення…

— Попоїжте сьогодні як слід, — сказав я.

Він похитав головою, мляво всміхнувся, ніби просячи пробачення, і пішов у свою порожню темну кімнату. Я поглянув йому вслід, потім рушив далі довгим, як пожежна кишка, коридором. Раптом почувся тихий спів. Я зупинився й прислухався. Спершу мені здалося, ніби то грамофон Ерни Беніг, але ні: то був голос Пат. Вона була сама в своїй кімнаті й співала. Я оглянувся на двері, в яких зник Гассе, потім знов, прислухаючись, подався вперед і раптом стиснув кулаки, — біс його бери, нехай це тисячу разів буде коротка зупинка, а не пристань, нехай вона тисячу разів буде далека від реального життя й неймовірна, — саме через свою неймовірність вона завжди радісною несподіванкою приголомшує тебе і по вінця сповнює щастям!

Пат навіть не почула, коли я ввійшов. Вона сиділа на підлозі перед дзеркалом і приміряла маленький чорний капелюшок. Поруч на килимі стояла лампа. Кімнату сповнював затишний, золотавий присмерк, лише її обличчя було яскраво освітлене. Вона присунула до себе стілець, з якого звисав шмат шовку. На сидінні поблискували ножиці.

Я зупинився біля дверей і дививсь, як Пат заклопотано вовтузиться з капелюшком. Вона любила сидіти на підлозі іноді, чекаючи на мене ввечері, так і засинала десь долі в кутку з книжкою в руках, поряд із собакою.

Цього разу собака теж лежав біля неї і, уздрівши мене, загарчав. Пат підвела очі й побачила мене в дзеркалі. Вона всміхнулась, і мені здалося, що від того все на світі проясніло. Я пройшов через кімнату, став позад неї навколішки й після всієї мерзоти минулого дня притулився губами до теплої, м’якої шкіри на її потилиці.

Пат підняла капелюшок:

— Я переробила його, любий. Він тобі подобається такий?

— Чудовий капелюшок, — сказав я.

— Але ж ти зовсім не дивишся на нього! Я ззаду обрізала край, а спереду закотила вгору.

— Я добре все бачу, — сказав я, занурюючи обличчя в її волосся. — Це такий капелюшок, що паризькі кравці посиніли б від заздрощів, якби побачили його.

— Ну, Роббі! — вона, сміючись, відштовхнула мене. — Ти ж не маєш про нього ніякого уявлення. Чи ти взагалі коли-небудь бачиш, як я одягнена?

— Я бачу кожну дрібничку, — запевнив я і сів біля неї на підлогу, але трохи в тіні, щоб вона не помітила мого носа.

— Так? А в чому я була вчора ввечері?

— Учора?.. — Я спробував пригадати, але не зміг.

— Я так і думала, любий! Ти взагалі майже нічого не знаєш про мене.

— Правда, — признався я, — але саме це й прекрасно. Що більше люди одне про одного знають, то більше буває непорозумінь. І що ближче вони знають одне одного, то більше стають чужішими. Подивись на сім’ю Гассе — вони все знають одне про одного, а остогидли одне одному більше, ніж чужі.

Вона наділа капелюшок і подивилася в дзеркало.

— Те, що ти кажеш, правда лише наполовину, Роббі.

— Так можна сказати про все, — відповів я. — Далі ми не просунемось ніколи. На те ми люди. І ми робимо чимало дурниць зі своїми напівправдами. Якби ми знали цілу правду, життя взагалі було б неможливе.

Пат скинула капелюшок і кудись його відклала. Потім обернулася до мене й побачила мого носа.

— А це що? — злякано спитала вона.

— Нічого страшного. Це тільки на вигляд страшно. Працював під машиною, і щось упало мені на ніс.

Вона недовірливо дивилася на мене.

— Хтозна, де ти знову був! Ти ж ніколи нічого не розповідаєш мені. Я знаю про тебе так само мало, як і ти про мене.

— Це теж краще, — сказав я.

Вона принесла миску з водою, хустку та зробила мені компрес. Потім знов оглянула мене:

— Видно, тебе вдарили. Шия в тебе так само подряпана. З тобою, мабуть, сталась якась пригода, любий?

— Найважливіша пригода сьогодні в мене ще попереду, — сказав я.

Вона здивовано підвела очі:

— Так пізно, Роббі? Що ти ще надумав?

— Лишаюся тут! — відповів я, відкинув компрес і пригорнув її. — Лишаюся з тобою на весь вечір!

Серпень був теплий, безхмарний, і у вересні погода теж лишалася майже літньою, проте з кінця вересня почалися дощі. Хмари цілими днями висіли низько над містом, капало з дахів, почалися бурі, і коли я одного недільного ранку прокинувся й підійшов до вікна, то побачив у зелені дерев на кладовищі жовті, як сірка, плями й перші голі гілки.

Я трохи постояв біля вікна. Останні місяці, після нашого повернення з моря, в мене було якесь дивне почуття — весь час, кожну годину я знав, що восени Пат має поїхати від мене, але знав це так, як знаєш усе в житті: що роки минають, люди старішають і що вічно жити неможливо. Дійсність була сильніша від думок, вона завжди відтісняла їх на задній план, і поки Пат була зі мною, а дерева стояли в пишному вбранні, такі поняття, як осінь, від’їзд і розлука, означали не більше, ніж бліді тіні на обрії, завдяки яким ще сильніше відчувалося щастя нашої близькості, нашого сумісного життя.