Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Чиста робота, Отто! — сказав Ленц.

Ми побігли назад і миттю відчинили дверцята машини. Її мотор ще працював. Кестер одним порухом руки вирвав зі щитка управління ключ. Коли мотор машини затих, ми почули стогін.

Усі шибки великого лімузина були розбиті. У напівтемряві кузова ми побачили закривавлене обличчя жінки. Біля неї, за-тиснутий між кермом і сидінням, лежав чоловік. Спершу ми ви-тягли жінку й поклали на землю. Усе її обличчя було порізане склом, кілька скалок іще стирчало в ньому, але кров не дуже йшла. Гірше було з правою рукою. З білого рукава жакета, просякнутого кров'ю, крапало. Ленц розрізав рукав. Виявилося, що порізана вена. Ленц скрутив свою хусточку в джгут.

— Витягайте чоловіка, я тут упораюся сам, — сказав він. — Треба скоріше відвезти їх до найближчої лікарні.

Щоб вивільнити чоловіка, нам довелося відкрутити спинку сидіння. На щастя, у нас було досить інструментів, і ми зробили все швидко. Чоловік був закривавлений і, мабуть, мав зламаних кілька ребер. Коли ми допомогли йому вибратися з машини, він, скрикнувши, впав. З коліном у нього теж щось було негаразд. Але нашвидку ми не могли йому надати ніякої допомоги.

Кестер заднім ходом підвів «Карла» до місця катастрофи. Жінка закричала з переляку, побачивши його, хоча він їхав не так уже й швидко. Ми відкинули назад спинку одного з передніх сидінь і поклали чоловіка. Жінку влаштували на задньому сидінні. Я став біля неї на підніжку, а на другому боці Ленц підтримував чоловіка.

— Ти, Юпе, лишайся тут і пильнуй машину, — сказав Ленц.

— А куди дівся мотоцикліст? — запитав я.

— Накивав п'ятами, коли ми тут вовтузилися, — пояснив Юп.

Ми потихеньку рушили. Поблизу сусіднього села містився

невеличкий санаторій. Ми часто, проїжджаючи повз нього, ба-чили на горбі приземкувату білу будівлю. Наскільки ми знали, то була приватна психіатрична лікарня для легкохворих багатих пацієнтів. Але там, напевно, був лікар і перев'язувальна палата.

Виїхавши на пагорб, ми подзвонили. Вийшла досить гарненька сестра. Побачивши кров, вона зблідла та втекла назад. Невдовзі вийшла друга сестра, набагато старіша.

— На жаль, — відразу сказала вона, — наш заклад не пристосований до обслуговування потерпілих в аварії. Вам доведеться їхати до лікарні імені Вірхова. Це недалеко.

— Майже годину їхати звідси, — заперечив Кестер.

Сестра неприязно глянула на нього.

— Ми зовсім не пристосовані для догляду за такими пацієнтами. І лікаря тут немає…

— Отже, ви порушуєте закон, — сказав Ленц. — Приватні заклади такі, як ваш, повинні мати постійного лікаря. Ви мені дозволите скористатися вашим телефоном? Я хотів би подзвонити в поліцію і в редакцію щоденної газети. Сестра завагалася.

— Гадаю, вам нема чого хвилюватися, — холодно сказав Кестер. — За роботу вам безперечно добре заплатять. Найперше потрібні ноші. І лікаря ви, мабуть, також знайдете.

Вона все ще вагалась.

— Ноші у вас теж повинні бути, згідно з законом, — пояснив Аенц, — так само, як і достатня кількість матеріалу для перев'язок.

— Авжеж, авжеж, — поквапливо відповіла сестра, видно, приголомшена такою обізнаністю, — зараз я когось пришлю.

Вона зникла за дверима.

— Ну й ну! — обурився я.

— Таке може бути й у міській лікарні, — байдуже відповів Готфрід. — Спочатку гроші, потім бюрократія, а вже аж тоді допомога.

Ми повернулися до машини й допомогли жінці вилізти. Вона нічого не казала, тільки дивилася на свої руки. Ми завели її в невеличкий кабінет на першому поверсі. Тим часом принесли й ноші. Ми підняли на них чоловіка.

— Хвилиночку… — перемагаючи стогін, сказав він.

Ми почекали. Він заплющив очі.

— Я хотів би, щоб ніхто нічого не знав, — насилу вимовив він.

— Ви ні в чому не винні, — пояснив Кестер. — Усе відбулося в нас на очах, і ми можемо виступити вашими свідками.

— Я не про це, — сказав чоловік. — Є причини, через які я не хотів би ніякого розголосу. Розумієте… — Він показав очима на двері, куди ми провели жінку.

— Тоді ви потрапили в надійне місце, — пояснив йому Ленц. — Це приватний заклад. Треба тільки забрати машину, поки її не побачила поліція.

Чоловік підвів голову:

— Чи не могли б ви й це зробити для мене? Подзвонити до ремонтної майстерні? І, прошу вас, дайте мені вашу адресу! Я хочу… Я зобов'язаний вам…

Кестер зупинив його помахом руки.

— Але ж чому? — провадив своєї чоловік. — Я б дуже хотів знати…

— Дуже просто, — відповів Ленц. — Ми самі тримаємо ремонтну майстерню і лагодимо такі машини, як ваша. Ми зараз же візьмемо її з собою, якщо ви не заперечуєте, і знову дамо їй лад. Цим ми допоможемо вам і до певної міри собі теж.