Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Пусти… пусти…

То був найстарший Фоґг. Кестер викрутив йому руку за спину й сіпнув її вгору. Фоґг схилився головою наперед аж до землі. Кестер уперся коліном йому в спину та ще вище потяг руку, навіть підштовхнув її коліном. Фоґг ревів, але Кестер знав, що ми матимемо спокій лише тоді, коли він доконає його. Рвонувши наостанці руку, він вивихнув її і аж тоді опустив.

Фоґг завмер на землі. Я підняв голову. Один із братів ще стояв на ногах, але відчайдушний крик старшого буквально паралізував його.

— Забирайтеся звідси, а то ми почнемо все спочатку, — сказав йому Кестер.

На прощання я ще раз стукнув свого Фоґта головою об шосе і відпустив. Ленц уже стояв біля Кестера. Піджак на ньому був роздертий. З кутиків губ текла кров. Здавалося, боротьба ще не скінчилась, бо його Фоґг, хоч теж був у крові, а стояв на ногах. Та все вирішила поразка найстаршого брата. Жоден із менших не наважився сказати й слова. Вони допомогли найстаршому звестися на ноги й пішли до своєї машини. Уцілілий ще раз повернувся назад і взяв домкрат, скоса поглядаючи на Кестера, ніби на чорта. Потім «мерседес» поторохтів геть.

Одразу з’явився коваль.

— Тепер вони дістали по саму зав’язку, — сказав він. — Такого з ними давно не було. Найстарший уже раз сидів за вбивство.

Ми мовчали. Кестера аж пересмикнуло.

— Свинство! — сказав він, потім обернувся до нас: — Ну, за діло!

— Я вже готовий, — відрапортував Юп, тягнучи трос.

— Підійди-но сюди, — покликав його я. — Віднині ти унтер-офіцер і маєш право курити.

Ми підняли й поставили передок розбитої машини ззаду на кузов «Карла» і прив’язали її тросом.

— Ти гадаєш, це йому не пошкодить? — звернувся я до Кестера. — Адже «Карл» — кінь-рисак, а не в’ючний осел.

Він похитав головою:

— Нам же недалеко. І дорога рівна.

Ленц сів у розбиту машину, і ми потихеньку поїхали. Притуливши до носа хусточку, я дивився на поля, на вечір, на призахідне сонце. Усе перед нами дихало глибоким, незворушним спокоєм, здавалося, що природа була цілком байдужа до того, що робив цей непутящий мурашник, який звався людством. Для неї було багато важливішим, щоб хмари в цей вечірній час поступово набрали вигляду золотистих гір, щоб з обрію нечутно насувалися на землю бузкові тіні вечірнього присмерку, щоб жайворонки поверталися з безхмарних небесних просторів додому, у свої борозни, щоб помалу западала ніч…

Ми заїхали на своє подвір’я. Ленц вибрався з розбитої машини й урочисто зняв перед нею капелюх:

— Привіт тобі, благословенна! Сумна пригода привела тебе сюди, але я, оглядаючи тебе закоханим поглядом, бачу, що ти принесеш нам від трьох до трьох з половиною тисяч марок. А тепер дайте мені добру чарку вишнівки та брусок мила — я хочу звільнитися від слідів родини Фоґгів!

Ми всі випили по чарці та зразу ж заходилися ґрунтовно розбирати поламану машину. Не завжди досить було одержати замовлення на ремонт від самого власника; бувало, пізніше з’являлася ще страхова компанія, щоб передати машину в якусь іншу майстерню, зв’язану з нею угодою. Тому що ґрунтовніше ми її розібрали б, то краще було б для нас. Тоді платня за монтаж стала б такою високою, що дешевше було б лишити машину в нас. Ми кинули роботу, вже як зовсім стемніло.

— Ти ще виїдеш сьогодні ввечері на таксі? — запитав я Ленца.

— Ні в якому разі, — відповів Готфрід. — Ніколи не слід надто ганятися за заробітками. Для мене сьогодні досить цієї машини.

— А для мене ні, — сказав я. — Якщо ти не поїдеш, я з одинадцятої до другої попасуся біля нічних ресторанів.

— Ет, облиш це, — посміхнувся Готфрід. — Краще поглянь у дзеркало. Останнім часом тобі щось не щастить із твоїм носом. Побачивши такий буряк, ніхто не сяде до тебе в машину. Іди собі додому й поклади на нього компрес.

Готфрід мав рацію. З таким носом не можна було виїздити. Тому я скоро попрощався й пішов додому. Дорогою я стрів Гас-се, і далі ми пішли разом. Він ніби посірів і взагалі був пригнічений.

— Ви схудли останнім часом, — зауважив я.

Він кивнув і розповів мені, що тепер рідко коли вечеряє. Дружина майже щодня йде до нових знайомих і повертається додому пізно. Він радий, що вона знайшла собі розвагу, але ввечері вже не має бажання сам готувати собі їжу, бо надто стомлюється на роботі. Та не дуже й хочеться їсти.

Я глянув на його похилі плечі. Може, він справді вірив у те, що казав, але мені було тяжко слухати його. Якби трохи впевненості в майбутньому та трохи грошей, то ця родина, це тихе, скромне життя не було б розбите. Я подумав про те, що таких людей були мільйони і що їм потрібно лише трохи впевненості в майбутньому та трохи грошей. У якийсь жахливий спосіб життя звузилося до жалюгідної боротьби за існування. Я думав про сьогоднішню бійку, про те, що бачив і пережив за останні тижні, думав про все, що вже зробив, потім почав думати про Пат і раптом відчув, що з цього нічого не вийде. Я дуже далеко замахнувся, а життя стало надто мерзенним, щоб у ньому знайшлося місце для щастя. Щастя не могло довго тривати, в нього не можна було повірити, то була тільки коротка зупинка, а не пристань у житті.