Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— А хіба неправда? — сказав Еде.

Повія нічого не відповіла.

Задзвонив телефон. Я стежив за Еде і прослухав інформацію.

— Оце — то пощастило! — раптом вигукнув Густав. — Панове, це не просто щастя, а диво з див! — Він гупнув мене рукою по плечі: — Ти загріб сто вісімдесят марок ні за що ні про що, хлопче! Твоє цоб-цабе з чудернацькою кличкою перемогло!

— Справді? — спитав я.

Чоловік із розчавленою бразильською сигарою в зубах і в бузковій сорочці кисло кивнув і взяв мою квитанцію.

— Хто вам порадив?

— Я, — квапливо сказав Білінг, принижено, очікувально всміхаючись, і, вклонившись, проштовхався наперед. — Я, якщо дозволите… Мої зв'язки…

— Ет, із твоїми зв'язками… — Шеф навіть не вшанував його поглядом і відрахував мені гроші.

На мить у всьому приміщенні запанувала цілковита тиша. Усі дивилися в мій бік. Навіть незворушний ненажера підвів голову.

Я сховав гроші в кишеню.

— І на цьому кінець! — прошепотів Білінг. — Більше не закладайтесь! — Його обличчя вкрилося червоними плямами. Я тицьнув йому в руку десять марок.

Густав, підморгуючи, стусонув мене під ребра:

— Ну, що я тобі сказав! Слухайся Густава й будеш лопатою загрібати гроші!

Я вирішив не нагадувати колишньому єфрейторові санітарної служби про Джипсі II. Та, мабуть, він і сам пам'ятав про неї.

— Ушиваймося звідси, — сказав він, — для справжніх знавців сьогодні невдалий день.

Біля самих дверей мене хтось сіпнув за рукав. То був шанувальник Старанної Лізхен.

— На котрого б ви поставили в перегонах пам'яті Масловсько-го? — запитав він, шанобливо й пожадливо дивлячись на мене.

— Тільки на отченаша, — відповів я і пішов з Густавом до найближчої пивнички, щоб випити по чарці за здоров'я Голубої Години.

За годину я знов програв тридцять марок. Не міг утриматися. Але потім припинив гру. Коли ми йшли звідти, Білінг тицьнув мені якийсь папірець.

— На той випадок, коли вам щось буде потрібно. Або вашим знайомим. Я представник цієї фірми. — То була реклама фірми, що демонструє кінофільми у приватних квартирах. — Я також виступаю посередником у купівлі приношеного одягу. Оплата готівкою! — крикнув він мені навздогін.

О сьомій годині я поїхав до майстерні. Посеред двору стояв «Карл». Мотор його ревів.

— Добре, що ти з'явився, Роббі! — гукнув Кестер. — Ми саме збираємося виїхати за місто, щоб випробувати машину! Сідай!

Наша фірма, сповнена надій, зібралася в повному складі. Отто дещо замінив у «Карла», дещо вдосконалив, бо мав намір через два тижні взяти участь у гірських перегонах. А тепер мав відбутися спробний виїзд.

Ми сіли в машину. Юп улаштувався поряд із Кестером, затуливши обличчя величезними захисними окулярами. У нього б серце лопнуло, якби ми його не взяли з собою. Ми з Ленцом сіли позаду.

«Карл» помчав вулицями. На шосе за містом швидкість досягла ста сорока кілометрів за годину. Ми з Ленцом, зігнувшись, припали до спинки переднього сидіння, бо вітер, здавалося, ладен був відірвати нам голови. Обабіч шосе повз нас пролітали тополі, скати свистіли, і чарівний звук мотора, як шалений крик свободи, пронизував нас до кісток.

За чверть години ми побачили поперед себе чорну цятку, яка швидко росла на очах. То була досить важка машина, що їхала зі швидкістю кілометрів вісімдесят або й сто за годину. Вона йшла не рівно, а чомусь кривуляла по дорозі. Дорога в тому місці була вузька, тому Кестер зменшив швидкість. Коли ми опинилися на відстані сотні метрів від машини й уже хотіли просигналити, то побачили: на бічній дорозі праворуч наближався мотоцикліст і миттю зник за кущами перед перехрестям.

— А хай йому біс! Буде зараз біда! — вилаявся Ленц.

Тієї ж миті ми побачили на шосе мотоцикліста, метрів за двадцять попереду великої машини. Він, певне, не дооцінив її швидкості й хотів з повороту вискочити вперед. Машина рвонулася вліво, щоб ухилитися від мотоцикла, але його також з розгону кинуло ліворуч. Тоді машина знову рвонула направо й заднім крилом зачепила мотоцикл. Він перекинувся й відлетів набік. Мотоцикліста викинуло на шосе. Машину кидало з боку на бік, вона не змогла відразу вирівнятися, зірвала дороговказ, збила ліхтарний стовп і з гуркотом ударилася в дерево.

Усе це сталося за кілька секунд. Ми все ще їхали на великій швидкості й за мить були там. Засвистіли колеса. Отто пустив «Карла», як добре натренованого коня, між мотоциклістом, його мотоциклом і машиною, що стояла поперек дороги й чаділа. Ліворуч він мало не зачепив руку мотоцикліста, а праворуч — задок машини; потім мотор заревів, «Карл» вирівнявся, завищали гальма, і все стихло.