Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Пронизливо задзеленчав телефон. Усі нашорошили вуха. Служник вигукував клички коней. Про Трістана ніхто на згадав.

— Хай йому чорт! — вилаявся Густав, почервонівши по самі вуха. — Переміг Соломон. Хто міг таке подумати, може, ви? — роздратовано звернувся він до прихильника Старанної Лізхен. — Ви теж були серед тих, хто його вихваляв.

Біля нас ніби з землі виріс фон Білінг.

— Панове, якби ви були послухали мене, я порадив би вам ставити на Соломона! Якщо хочете до наступного забігу…

Густав зовсім не слухав його. Він уже заспокоївся і завів фахову розмову з шанувальником Старанної Лізхен.

— Ви хоч трохи розумієтесь на конях? — запитав мене Білінг.

— Аніскільки! — зізнався я.

— То ставте! Ставте! Але тільки сьогодні, — додав він пошепки, — і більше ніколи. Послухайте мене. Ставте… однаково — на Короля Ліра чи на Срібну Міль… хай навіть на L'heure Bleue 1. Я нічого не хочу заробити на вас. Лише дасте мені трохи грошей, коли виграєте.

Від запалу в нього тремтіло підборіддя. Я знав правило ще з гри в покер: початківці зазвичай виграють.

— Ну, добре, — сказав я. — На котрого ж ставити?

— На котрого хочете… на котрого хочете…

— L’heure Bleue звучить непогано, — сказав я. — Що ж ризикну, поставлю десять марок на L’heure Bleue.

— Ти з глузду з’їхав? — накинувся на мене Густав.

— Ні, чого ж, — відповів я.

— Десять марок на ту шкапу, яку давно вже слід було здати на ковбаси?

Шанувальник Старанної Лізхен, який щойно назвав Густава шкуродером, бурхливо підтримав його:

— Тю-тю! Він ставить на Голубу Годину! Та то ж корова, а не кінь, пане! Травнева Мрія випередить її на двох ногах, як захоче! І ви вірите в її перемогу?

Білінг благально дивився на мене й давав знак.

— Вірю! — сказав я.

— Пиши пропало, — зневажливо пирхнув шанувальник Старанної Лізхен.

— Дивак! — Навіть Густав вирячився на мене, ніби на готтентота. — Став на Джипсі II, того знає кожна дитина ще в утробі матері.

— Я не відступлю від своєї Голубої Години, — сказав я.

Тепер було вже пізно міняти заклад, це б суперечило всім таємничим законам шукачів щастя.

Чоловік у бузковій сорочці дав мені квитанцію. Густав і шанувальник Старанної Лізхен дивилися на мене, як на зачум-леного. Вони навмисне відійшли від мене і пропхалися до прилавка, де, глузуючи один з одного, але з почуттям взаємної поваги поставили на своїх коней — Джипсі II і Травневу Мрію.

Цієї миті хтось у конторі впав. То був один із тих виснажених людей, що стояли біля столів. Він ковзнув по стіні та звалився на підлогу. Двоє поштарів підняли його й посадили на стілець. Обличчя його посіріло, рот розтулився.

— Боже мій! — сказала одна з повій, повна, чорнява особа з гладенько зачесаним волоссям і низьким лобом. — Хоч би хто-небудь дав склянку води.

Мене здивувало, що мало хто з присутніх звернув увагу на непритомного. Більшість лише мигцем глянули на нього та знов обернулися до тоталізатора.

— Тут часто таке буває, — сказав Густав. — Безробітні. Закладають усе, до останнього пфеніга. Усе сподіваються виграти великі гроші — тисяч із десять.

Кучер приніс із тютюнового кіоску склянку води. Чорнява повія вмочила туди хусточку й витерла нею лоб і скроні непритомного. Той зітхнув і раптом розплющив очі. То була моторошна картина: на згаслому обличчі нечутно знов з'явилися очі, ніби крізь прорізи скам'янілої, сірої маски зацікавлено виглянула якась інша, незнайома істота.

Дівчина взяла склянку з водою й дала зомлілому пити тримаючи його, наче дитину, на руці. Потім простягла руку до столу гладкого ненажери з наїжаченим волоссям і взяла бутерброд.

— На, перекуси трошки… Але не поспішай, поволі… Та не відкуси мені пальця… От так, а тепер знов ковтни води…

Чоловік за столом скоса поглянув на свій бутерброд, проте нічого не сказав. Обличчя потерпілого поступово рожевішало. Він пожував ще трохи, потім, хитаючись, підвівся. Дівчина довела його до дверей. Потім, швидко оглянувшись назад, відкрила свою сумочку.

— На… А тепер гайда звідси… Краще попоїж чогось замість битися об заклад…

Один із сутенерів, що весь час сидів до неї спиною, обернувся. Обличчя в нього було як у хижого птаха, вуха стирчали вбік. На ньому були лаковані черевики і спортивний кашкет.

— Скільки ти дала йому? — запитав він.

— Пару пфенігів.

Він штовхнув її ліктем у груди:

— По-моєму, більше! Не смій без мого дозволу…

— Не давай волі рукам, Еде, — сказав другий.

Повія вийняла пудреницю й почала підмальовувати губи.