Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ми проходили палату за палатою, і в кожній було те саме — стогін, судомно скривлені тіла, нерухомі, майже згаслі тіні, клубок страждань, нескінченна низка страху, покірності своїй долі, болю, розпачу, горя… І щоразу, коли зачинялися двері палати, у коридорі нас знов зустрічало рожеве світло райського вечора, знов і знов після тих жахів у палатах перед очима поставала ціла хмара лагідного рожево-сірого блиску, і я не міг зрозуміти, чи то був жахливий глум, чи нелюдська втіха.

Перед дверима до операційної Жафе зупинився. Яскраве світло просякало крізь непрозорі шибки скляних дверей. Дві медсестри вкотили туди довгу коляску. На ній лежала жінка. Я зустрів її погляд. Жінка не помітила мене, вона дивилася кудись удалину. Але я здригнувся, глянувши на ті очі — стільки в них було мужності, самовладання і спокою.

Обличчя Жафе раптом здалося мені втомленим.

— Не знаю, чи добре я зробив, — сказав він, — але заспокоювати вас словами, мабуть, не було б ніякого сенсу. Ви б не повірили мені. Тепер ви самі побачили, що багато хто з цих людей тяжче хворий, ніж Пат Гольман. У багатьох із них не лишилося нічого, крім власної надії. Але більшість виживуть. Знову стануть здоровими. Оце я й хотів вам показати.

Я кивнув.

— Ви зробили добре.

— Дев’ять років тому померла моя дружина. їй було двадцять п’ять років. Вона ніколи не хворіла. Грип. — Він трохи помовчав. — Ви розумієте, чому я кажу вам про це?

Я знов кивнув.

— Нічого не можна знати наперед. Смертельно хворий може пережити здорового. У житті бувають усякі дива.

На його обличчі чітко позначилися зморшки. Підійшла сестра та щось пошепки сказала йому. Він випростався й кивнув у бік операційної палати.

— Мені треба йти туди. Не показуйте Пат, що ви стурбовані. Це найважливіше. Зможете?

— Зможу, — сказав я.

Він подав мені руку та швидко зайшов із сестрою через скляні двері до яскраво освітленої операційної.

Я повільно рушив довгими сходами вниз. Що нижче я спускався, то ставало темніше, а на першому поверсі вже горіло електричне світло. Вийшовши на вулицю, я побачив, як на обрії ще раз спалахнула рожева заграва, потім небо ніби глибоко зітхнуло й відразу посіріло.

Хвилину я сидів у машині, втупившись поглядом поперед себе. Потім опанував себе й поїхав назад до майстерні.

Кестер чекав мене біля воріт. Я заїхав у двір і вийшов із машини.

— Ти вже знаєш? — спитав я.

— Знаю, — відповів він. — Але Жафе хотів сказати тобі про це сам.

Я мовчки кивнув.

Кестер очікувально дивився на мене.

— Отто, я не дитина й розумію, що не все ще втрачено, — сказав я. — Проте мені все ж, мабуть, нелегко буде прикидатися сьогодні ввечері, якщо я лишуся наодинці з Пат. Завтра стане легше. Завтра я зможу тримати себе в руках. А сьогодні, може, підемо кудись усі разом?

— Ну, звичайно, Роббі. Я вже подумав про це й попередив Г отфріда.

— Коли так, то дай мені ще раз «Карла». Я спершу заїду додому й заберу Пат, а потім, десь за годину, вас.

— Добре.

Я поїхав. На Ніколаїштрасе я згадав, що забув собаку. Я повернув машину й поїхав назад, щоб забрати його.

У крамниці не світилося, проте двері були відчинені. Антон сидів у глибині приміщення на розкладачці. У руці він тримав пляшку. Від нього тхнуло, наче від горілчаного заводу.

— Обмахорив мене Густав, — сказав він.

Тер’єр вибіг мені назустріч, обнюхав і лизнув мою руку. Під скісним світлом, що падало з вулиці, його очі поблискували зеленими вогниками. Антон підвівся, поточивсь і раптом заплакав.

— Песику мій, тепер і ти підеш від мене… Усі залишають мене… Тільда померла… Мінна покинула… Скажіть мені, навіщо, власне, такому, як я, жити?

Цього ще мені бракувало! Тьмяне світло електричної лампочки, яку він тепер увімкнув, тихе шарудіння черепах і пташок по кутках, і маленький, брезклий від горілки чоловічок.

— Товстуни, ті знають… Але скажіть мені, навіщо взагалі живуть такі, як я? Навіщо ми, бідолахи, живемо, пане?

Мавпа жалібно пискнула і, мов навіжена, застрибала на своїй жердині. По стіні шугала її тінь.

— Коко, — хлипнув самотній чоловічок, що впився в темряві. — Єдиний мій, іди до мене! — Він подав мавпі пляшку. Вона схопила її.

— Ви занапастите тварину, якщо привчите її пити, — сказав я.

— Ну, то й занапащу, — пробелькотів він. — На кілька років більше на прив’язі чи менше… однаково… все однаково… пане…

Я взяв цуценя, що вже горнулося до мене теплим тілом, і пішов. Воно покірно бігло поряд зі мною до машини, струнке і спритне.