Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я пояснив Густаву, що доберман мене не влаштовує. Це надто великий собака та ще й примхливої натури. Густав трохи подумав, тоді сказав:

— Ходи зі мною, поміркуємо, порадимось. У мене є дещо на прикметі. Ти тільки не втручайся, коли я говоритиму.

— Г аразд.

Він повів мене до маленької крамнички. На вітрині стояли акваріуми з водоростями. У ящику сиділо кілька сумних морських свинок. По боках висіли клітки, в яких невгамовно стрибали чижі, снігурі й канарки.

Назустріч нам вийшов маленький, клишоногий чоловічок у коричневому пуловері. Водяві очі, блякла шкіра, а ніс ніби горів <���— видно, що був п’яничка.

— Скажи, Антоне, які успіхи в Асти? — запитав Густав.

— Другий приз і почесний приз у Кельні, — відповів Антон.

— Падлюки! — обурився Густав. — А чому не перший?

— Перший вони віддали Удо Бланкенфельзові, — буркнув Антон.

— Це ж просто свинство! Шахраї!

У глибині крамнички щось дзявкало та скавуліли цуценята. Густав пішов туди й приніс, тримаючи за шкірки, двох маленьких тер’єрів: у лівій руці — білого з чорними плямами, а в правій — рудого. Рука з рудим цуценям непомітно хитнулась. Я поглянув на нього: те, що треба.

Це було на диво гарне цуценя, ніби іграшка. Лапки рівні, тулуб квадратний, голова чотирикутна, очі зухвалі й розумні. Густав пустив обох на підлогу.

— Смішне байстря, — сказав він, показуючи на рудого. — І звідки ти його взяв?

Антон начебто купив його в однієї дами, що виїхала до Південної Америки. Густав глузливо засміявся. Ображений Антон показав його родовід, що доходив аж до Ноєвого ковчега. Густав зневажливо махнув рукою і почав роздивлятися білого з чорними плямами. Антон заправив за рудого сто марок. Густав давав йому п ять. Йому не подобався прадід того собачати. Він гудив його хвіст. Та й вуха у нього були не породисті. От у біло-чорного все бездоганне.

Я стояв у кутку та слухав. Раптом мене хтось схопив за капелюх. Я здивовано оглянувся. У кутку на жердині, згорбившись, сиділа мавпочка з сумним обличчям. Хутро її було сіро-жовте, очі чорні, круглі, а губи стулені, як у старої жінки. Животик у неї був оперезаний шкіряним паском, до якого припинався ланцюжок. Ручки в мавпи були маленькі, чорні й такі схожі на людські, що мені аж моторошно стало.

Я спокійно, не рухаючись стояв на місці. Мавпочка поволі посувалася по жердині в мій бік. Вона, не змигнувши оком, дивилася на мене не те щоб недовірливо, а якимось незвичайним стриманим поглядом. Нарешті вона обережно простягла руку. Я подав їй палець. Мавпа спершу відсахнулася, потім обхопила мого пальця. Дивно було відчувати її холодну дитячу ручку своєю рукою. Здавалося, що з того скорченого тільця хоче вийти запроторена туди нещасна, безсловесна людина. Несила було довго дивитися в ті очі, сповнені смертельної туги.

Нарешті Густав вибрався з нетрів собачого родоводу.

— Отже, домовились, Антоне, ти одержиш за нього справжнього добермана — нащадка Герти. Такої блискучої операції ти ще не зробив за все своє життя! — Потім він звернувся до мене: — Ти його забереш зараз?

— А скільки він коштує?

— Ніскільки. Я виміняв його за того добермана, що раніше подарував тобі. О, на Густава можна покластися! Густав не підведе.

Ми домовилися, що я візьму собача пізніше, коли скінчиться моя робота на таксі.

— Ти хоч розумієш, який скарб придбав? — запитав мене Густав уже на вулиці. — Рідкісний екземпляр! Ірландський тер’єр. Неперевершений. Без жодної вади. Та ще з таким родоводом, що — Боже мій! — тобі не можна й дивитись на нього, а то ти, перш ніж звернутися до песика, будеш вклонятися йому.

— Густаве, — сказав я, — ти зробив мені велику послугу. Ходімо, вип’ємо з тобою найстарішого коньяку, який тільки знайдеться.

— Сьогодні не можу! — заявив Густав. — Сьогодні мені потрібна певна рука. Увечері я йду до своєї спілки грати в кеглі. Пообіцяй мені, що колись підеш зі мною! Там дуже високо-пристойне товариство, навіть один старший секретар поштової служби.

— Піду, — пообіцяв я. — Навіть якщо не буде старшого секретаря.

Десь близько шостої вечора я повернувся до майстерні. Кестер уже чекав на мене.

— Жафе дзвонив пополудні. Сказав, щоб ти подзвонив йому.

На мить мені перехопило подих.

— Він іще щось сказав, Отто?

— Ні, нічого такого. Лише попередив, що до п’ятої буде у себе в приймальні. А потім у лікарні святої Доротеї. Отже, тепер дзвони туди.

— Добре.

Я пішов до контори. Було тепло, навіть парко, але мене морозило, телефонна слухавка в моїй руці тремтіла.