Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я засміявся:

— Усе це дуже добре, Готфріде. Але що буде, як мене спіймають на гарячому? Звідси втекти нелегко, а побожні люди можуть сприйняти це як споганення святих місць.

— Любий мій хлопче, — відповів Ленц, — ти бачиш тут когось? Після війни люди почали ходити на політичні збори, а не до церкви.

Це була правда.

— А як на це подивляться пастори? — спитав я.

— Пастори до квітів байдужі. А то б вони краще доглядали садок. Ну, а Господь Бог буде тільки радий, що ти цими квітами потішиш когось. Він зовсім не такий, як його малюють.

— Це правда! — Я оглянув велетенські старі кущі. — Вони мене, Готфріде, забезпечать на кілька тижнів.

— Надовше. Тобі пощастило. Троянди цього сорту дуже довго цвітуть. їх тобі вистачить щонайменше до вересня. А тоді тут для тебе почнуть цвісти айстри та хризантеми. Ходімо, я тобі покажу їх.

Ми пройшли садом. Троянди наповнювали його п’янкими пахощами. Над квітами дзижчали цілі рої бджіл.

— Ти глянь, — сказав я і зупинився. — Звідки тут, у центрі міста, могли взятися бджоли? Поблизу ж зовсім немає вуликів. Чи, може, пастори ставлять їх у себе на даху?

— Ні, брате, — відповів Ленц. — Вони, безперечно, прилітають сюди з якої-небудь сільської садиби. Бджоли дорогу свою знають. — Він підморгнув мені: — Не так, як ми, правда ж?

Я здвигнув плечима:

— Може, й ми знаємо… Принаймні невеличкий її шмат. Наскільки дозволяють можливості. А ти хіба не знаєш?

— Не знаю. Та й не хочу знати. Якщо маєш перед собою якусь мету, то станеш міщанином.

Я поглянув на вежу собору. Шовковисто-зеленим силуетом височіла вона в синьому небі — стара, як світ, і спокійна, а навколо неї ширяли ластівки.

— Як тут тихо, — промовив я.

Ленц кивнув.

— Так, голубе, тільки тут і помічаєш, що тобі лише нестає часу, щоб стати доброю людиною, га?

— Часу та спокою, — відповів я. — Спокою теж.

Він засміявся:

— Запізно, друже! Ми вже дожилися до того, що, мабуть, не витримали б спокою. Ну, ходімо! Пірнемо в життєвий вир!

Висадивши Готфріда, я знову подався на стоянку. Дорога вела повз кладовище. Знаючи, що Пат у цей час лежить у своєму шезлонгу на балконі, я кілька разів посигналив. Проте ніхто не показався звідти, і я поїхав далі. Зате невдовзі я побачив пані Гассе, що в накидці з блискучої тафти пройшла вулицею і зникла за рогом. Я поїхав слідом за нею, щоб спитати, чи не підвезти її кудись. Та коли я досяг перехрестя, то побачив, що вона сіла в машину, яка чекала її за рогом. Машина відразу рушила. То був трохи вже деренчливий «мерседес» випуску 1923 року. За кермом сидів чоловік з плескатим носом у строкатому картатому костюмі.

Я довго дивився услід машині. От що виходить, коли жінка весь час сидить удома сама. Думаючи про це, я поїхав на стоянку та став у хвості інших таксі.

Сонце нагрівало кузов машини. Черга посувалася дуже повільно. Мені дрімалося, і я спробував заснути. Проте ніяк не міг забути пані Гассе. Життя подружжя Гассе було зовсім не схоже на наше, але зрештою Пат також лишалася на цілий день сама.

Я вийшов на тротуар і пішов наперед, до машини Густава.

— На, випий, — запросив він мене, подаючи термос. — Чудовий холодний напій! Власного винаходу! Кава з льодом. Навіть у таку спеку зберігається холод на кілька годин. Знай, що Густав — людина практична!

Я взяв у нього ковпачок із кавою і випив.

— Якщо ти такий практичний, — сказав я, — то навчи мене, яку розвагу можна знайти жінці, коли вона цілими днями сидить сама.

— Дуже просто, хлопче, — Густав глянув на мене, свідомий своєї переваги. — Придбай їй дитину або собаку! Загадай мені щось складніше!

— Собаку? — вражено перепитав я. — Авжеж, собаку! Як я не додумався! Ти маєш рацію! З собакою ніколи не будеш почуватися самотнім.

Я почастував його сигаретою.

— Послухай, а ти часом не знаєш, де дістати собаку? У наш час якесь цуценя, мабуть, можна дешево купити.

Густав докірливо похитав головою:

— Ти, я бачу, Роберте, і справді не знаєш, яка я для тебе знахідка! Адже мій майбутній тесть — другий секретар спілки власників доберманів! Звичайно, ми дістанемо тобі цуценя першокласної породи, навіть безкоштовно. У нас там є один приплід — чотири песики та дві сучки, їхня бабуся-медалістка Терта Тогенбурзька.

Густавові пощастило. Батько його нареченої не лише розводив породистих собак, а й був власником ресторану «Нова келія», а його наречена, крім того, мала свою плісирувальну майстерню. Через те Густав не знав горя. У тестя він безкоштовно їв і пив, а наречена прала й прасувала йому сорочки. Він зволікав з весіллям, бо, одружившись, мав би взяти на себе всі турботи.