Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Я не уявляю. Але чого саме нас мало спіткати таке нещастя? Мільйони людей зовсім здорові! Чому тільки вона хвора?

Жафе хвилину помовчав, потім сказав:

— На це питання ніхто не може відповісти.

— Так, — гірко мовив я і раптом відчув страшну нестримну лють, — на це питання ніхто не може відповісти! Звичайно! Ніхто не пояснить, чому на людину звалюється нещастя і смерть! Прокляття! І навіть нічим від них не оборонишся!

Жафе довго дивився на мене.

— Вибачте, — сказав я. — Але я не вмію прикидатися. Це моя біда.

Він і далі дивився на мене. Нарешті спитав:

— Ви маєте ще трохи часу?

— Маю! — відповів я. — Часу в мене вистачає.

Жафе встав.

— Я зараз робитиму вечірній обхід. Мені б хотілося, щоб ви пішли зі мною. Сестра дасть вам білий халат. Тоді пацієнти подумають, що ви мій асистент.

Я не знав, що він надумав, проте взяв у сестри білий халат.

Ми йшли довгими коридорами. Крізь широкі вікна в них лилося рожеве вечірнє світло: лагідне, притьмарене, ніби якесь неприродне. Кілька вікон стояли відчинені. Знадвору долинав запах липового цвіту.

Жафе відчинив одні двері. Назустріч нам війнуло гнилим, затхлим духом. Там лежала жінка з чудовим волоссям кольору давнього золота, що мерехтіло у відблиску світла. Вона мляво підняла руку. Шляхетний високий лоб, звужений у скронях. Нижче очей обличчя до рота було затулене пов’язкою. Жафе обережно зняв її. Я побачив, що в жінки немає носа. На його місці зяяла заскорузла, чимось намащена червона рана з двома дірочками посередині. Жафе знову наклав пов’язку.

— Усе гаразд, — ласкаво мовив він і повернувся до виходу.

Він зачинив за собою двері. У коридорі я на мить зупинивсь і глянув на лагідне вечірнє світло.

— Ходімо далі, — сказав Жафе і завернув поперед мене в іншу палату.

Ми почули хрипкий, задушливий віддих хворого, що борсався в гарячці. На посинілому обличчі в нього проступили дивні яскраво-червоні плями. Рот у хворого був роззявлений, очі витріщені, а руки ненастанно совалися по ковдрі. Чоловік був непритомний. Крива температура на таблиці незмінно показувала сорок градусів. Біля ліжка сиділа сестра й читала. Коли Жафе ввійшов до палати, вона поклала книжку та встала. Жафе поглянув на таблицю й похитав головою.

— Двостороннє запалення легенів і плеврит. Уже з тиждень відчайдушно бореться зі смертю. Рецидив. Був майже одужав, але рано вийшов на роботу. Має дружину й двоє дітей. Безнадійний.

Він послухав серце і помацав пульс. Сестра, допомагаючи йому, впустила книжку. Я підняв її й побачив, що то була куховарська книжка. Руки хворого, схожі на лапи павука, невгамовно дряпали по ковдрі. Це був єдиний звук у палаті.

— Вам треба лишитись тут на ніч, — сказав Жафе сестрі.

Ми вийшли. Рожевий присмерк надворі став густіший.

Тепер він, наче хмара, заповнив коридор.

— Прокляте світло, — не витримав я.

— Чому? — запитав Жафе.

— Така краса й цей жах. Вони не пасують одне до одного.

— А проте вони існують поряд, — заперечив Жафе.

У третій палаті лежала жінка й хрипіла. Її забрали до лікарні пополудні: тяжке отруєння вероналом. Чоловік її напередодні загинув від нещасного випадку. Його привезли додому з переламаним хребтом і при повній свідомості. Він кричав, аж поки помер уночі.

— І вона виживе? — спитав я.

— Можливо.

— Навіщо?

— У мене за останні роки було п’ять таких випадків, — пояснив Жафе. — Лише одна з них удруге спробувала накласти на себе руки. Отруїлася газом. Та померла. З чотирьох інших дві знову вийшли заміж.

У четвертій палаті лежав чоловік, уже дванадцять років розбитий паралічем. Шкіра у нього була жовта, як віск, борідка чорна, ріденька, а очі незвичайно великі й спокійні.

— Як справи? — запитав Жафе.

Чоловік зробив якийсь непевний рух. Потім очима показав на вікно:

— Гляньте, яке небо! Я відчуваю, що буде дощ. — Він усміхнувся. — У дощ краще спиться.

Перед ним на ковдрі лежала шкіряна шахова дошка з повтиканими в дірочки фігурами, а поряд ціла купа газет і кілька книжок.

Ми пішли далі. Я побачив молоду жінку з нажаханими очима й синіми губами, скалічену важкими пологами… Дитину-калічку з кривими ніжками й рахітичною головою… Чоловіка без шлунка… Немічну бабусю, яка плакала, що про неї не турбуються рідні; на їхню думку, вона надто довго помирає… Сліпу, яка вірила, що знову буде бачити… Сифілітичну дитину з кривавим висипом, коло ліжка якої сидів батько… Жінку, якій вранці того дня вирізали другу грудь… Ще іншу — скручену ревматизмом… Третю — з вирізаними яєчниками… Робітника з розчавленими нирками…