Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Приїхавши додому, я потихеньку пішов нагору, тримаючи цуценя на мотузці. У коридорі зупинився й поглянув на себе в дзеркало. Вираз обличчя був такий, як звичайно. Я постукав у двері Пат, відхилив їх і впустив цуценя.

Сам я лишився в коридорі і, тримаючи за мотузку, чекав, що буде далі. Але замість голосу Пат раптом почувся бас пані За-левської:

— Царице небесна!..

Полегшено зітхнувши, я заглянув до кімнати. Я боявся лише першої хвилини наодинці з Пат. Тепер мені полегшало. Пані Залевська надійно захистила мене від найгіршого. Вона велично сиділа за столом з чашкою кави, а перед нею в якомусь містичному порядку були розкладені карти. Пат сиділа поряд і слухала, що на неї чекає в майбутньому. Очі її сяяли.

— Добрий вечір, — раптом зрадівши, привітався я.

— Ось він і прийшов, — з гідністю сказала пані Залевська. — Близькою дорогою у вечірній час, а з ним чорний король…

Цуценя рвонулося, прослизнуло між моїми ногами, вбігло в кімнату й загавкало.

— Боже мій! — вигукнула Пат. — Та це ж ірландський тер’єр!

— Схиляюсь перед твоїми знаннями! — сказав я. — Кілька годин тому я ще уявлення не мав, якої воно породи.

Пат нахилилась до цуценяти, і воно сміливо кинулось до неї.

— Як же його звуть, Роббі?

— Сам не знаю. Може, Коньяк, або Віскі, або ще якось так, коли зважати на вдачу його попереднього господаря.

— Він наш?

— Так, наскільки одна жива істота може бути власністю якоїсь іншої.

їй перехопило дух від радості.

— Ми назвемо його Біллі! Коли моя мама була ще дівчиною, в неї був собака. Вона не раз розповідала мені про це. Його теж звали Біллі!

— То я добре зробив, що привів його, — сказав я.

— А він охайний? Його можна тримати в кімнаті? — запитала пані Залевська.

— У нього родовід, як у князя, — відповів я. — А князі всі охайні.

— Маленькими вони не дуже охайні. Скільки йому?

— Вісім місяців. Для собаки це те саме, що для людини шістнадцять років.

— На вигляд він неохайний, — стояла на своєму пані Залевська.

— Його треба лише помити, і все.

Пат піднялася й обняла пані Залевську за плечі. Я вражено дивився на неї.

— Мені завжди хотілося мати собаку, — сказала вона. — Ми можемо його залишити в себе, правда? Адже ви нічого не маєте проти?

Матуся Залевська, скільки я її знав, уперше збентежилась.

— Ну що ж… якщо ви так хочете, — відповіла вона. — Та й карти показали так. Сюрприз у домі від якогось короля.

— А чи показали карти, що ми сьогодні ввечері підемо гуляти? — спитав я.

Пат засміялася:

— До цього ми ще не дійшли, Роббі. Ми поки що ворожили на тебе.

Пані Залевська підвелася й зібрала карти.

— Картам можна вірити, можна й не вірити, а можна вірити навпаки, як мій Залевський. Йому завжди випада пікова дев’ятка, а це погана прикмета в рідкій стихії. Через те він гадав, що йому треба остерігатися води. А виявилося, то була горілка й пільзенське пиво.

Коли Залевська вийшла, я міцно обняв Пат.

— Яке щастя приходити додому й заставати тебе тут, — сказав я. — Для мене це щоразу несподіванка. Коли я долаю останні сходинки й відчиняю двері, у мене завжди калатає серце: я боюсь, що відчиню двері, а тебе тут не виявиться.

Пат, усміхаючись, дивилась на мене. Вона майже ніколи не відповідала, коли я казав їй таке. Та я й уявити собі не міг, що почую від неї такі слова, мені навіть було б неприємно. Я вважав, що жінка не повинна казати чоловікові про те, що кохає його. Її очі сяяли від щастя, і цим вона говорила більше, ніж можна було сказати словами.

Я довго тримав її в обіймах, відчуваючи тепло її тіла й легенький запах її волосся… Міцно тримав її, і для мене більше нічого не існувало, крім неї, — темрява відступила, Пат була зі мною, вона жила, дихала, і я був сповнений надій.

— Ми, справді, підемо кудись, Роббі? — почулося біля самого мого обличчя.

— Та ще й усі разом, — відповів я. — Кестер і Ленц теж. «Карл» уже чекає на нас біля входу.

— А Біллі?

— Біллі, звичайно, поїде з нами. А то куди ж нам дівати те, що лишиться від вечері! Чи ти вже повечеряла?

— Ні ще! Я чекала на тебе.

— Але ж ти не повинна чекати на мене. Ніколи. Це просто жахливо — чекати на когось.

Вона похитала головою:

— Ти цього не розумієш, Роббі. Жахливо тоді, коли не маєш на кого чекати. *

Вона ввімкнула світло біля дзеркала.

— Тепер я мушу починати одягатись, а то не встигну. Ти теж підеш переодягтись?

— Пізніше, — відповів я. — Мені недовго. Дай мені ще трохи побути тут.

Я покликав до себе цуценя й сів у крісло біля вікна. Я любив сидіти отак тихенько й дивитись, як Пат одягається. Ніколи я так не відчував одвічної таємниці жінки, як тоді, коли вона безмовно вешталася по кімнаті, задумливо приміряла перед дзеркалом ту чи іншу одежину, цілком поринувши в себе, підсвідомо віддаючись чуттям своєї статі. Я не уявляв собі, щоб жінка могла пащекувати й сміятися, одягаючись. А якщо вона так робила, то їй бракувало таємничості й чарів вічної незбагненності. Я любив м’які, плавні рухи Пат перед дзеркалом; для мене було насолодою дивитись, як вона легко поправляла зачіску чи обережно й тонко, ніби стрілою, проводила олівцем по бровах. У ту мить вона скидалася на сарну, і на гнучку пантеру, і трохи на амазонку перед боєм. Вона забувала все навколо, обличчя її було поважне й зосереджене. Вона спокійно й уважно розглядала себе в дзеркалі, і коли підступала до самого нього, здавалося, ніби там уже не було ніякого відображення, ніби дві жінки — одна з сучасності, друга з присмерку минулих тисячоліть — сміливо й допитливо дивляться одна одній в очі одвічним, зрозумілим для обох поглядом.