Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ми зупинилися перед входом. Дівчина покопирсалася в своїй сумочці й подала мені купюру п’ятдесят марок. Я здвигнув плечима:

— На жаль, у мене немає здачі.

Підійшов швейцар.

— А скільки я вам винна? — спитала дівчина.

— Одну марку й сімдесят пфенігів.

Вона звернулася до швейцара:

— Ви не зможете заплатити за мене? Ходімте, я віддам вам біля каси.

Швейцар відчинив двері й пішов із нею до каси. Потім повернувся назад.

— На…

Я підрахував.

— Тут усього півтори марки…

— Не патякай. Чи ти ще зовсім жовторотий? Двадцять пфенігів належить швейцарові за те, що вернувся. Чухрай звідси!

Були ресторани, де швейцарам давали чайові. Але давали тоді, коли він приводив пасажира, а не коли ти сам привозив йому гостя…

— Для цього тобі треба ще жовторотішого за мене, — сказав я. — Давай марку сімдесят.

— А в пику не хочеш? — буркнув він. — Повертай голоблі, тутешні порядки я краще за тебе знаю.

Для мене нічого не важили ті двадцять пфенігів. Я лише не хотів, щоб мене дурили.

— Не грай комедії, а давай решту, — сказав я.

Швейцар так швидко замахнувся і вдарив мене, що я не встиг

затулитись рукою, і ухилитися від удару на сидінні я теж не зміг. Я вдарився головою об кермо, потім, оглушений, випростався. Голова гула, як барабан, із носа цебеніла кров. Швейцар усе ще стояв переді мною.

— Хочеш іще раз, мокре кошеня?

Я миттю зважив свої можливості. Нічого не можна було вдіяти. Той мугир був сильніший за мене. Відплатити йому як слід я міг тільки зненацька. З сидіння бити не було сенсу — надто слабкий був би удар. А перш ніж я виліз би з машини, він тричі збив би мене з ніг. Я зміряв його очима. Він дихнув мені в обличчя перегаром пива:

— Ще раз — і твоя жінка стане вдовою.

Я непорушно сидів і поїдав очима його широке, здорове обличчя. Увесь напружившись від люті, я дивився, куди б його вдарити. Але не рухався. Я бачив те обличчя надто близько, надто чітко, ніби крізь збільшувальне скло, воно здавалося величезним, видно було кожну щетинку на бороді й червону, грубу, пористу шкіру…

Блиснув шолом поліцая.

— Що тут сталося?

Швейцарове обличчя розпливлося в улесливій усмішці:

— Нічого, пане поліцаю.

Той перевів погляд на мене.

— Нічого, — сказав я.

Поліцай ще раз глянув на швейцара, потім знов на мене:

— У вас же он кров.

— Я вдарився.

Швейцар відступив на крок. У його очах блиснув глум. Він вирішив, що я побоявся заявити на нього.

— Ну, їдьте, — сказав поліцай.

Я дав газу й поїхав назад на стоянку.

— Ну, й розмалювали тебе! — мовив Густав.

— Це з носа, — сказав я й розповів йому про свою пригоду.

— Ходімо до пивнички, — запропонував Густав. — Я недаремно був єфрейтором санітарної служби. Яке свинство — бити сидячого.

Він повів мене до кухні, попросив льоду та з півгодини морочився зі мною.

— Щоб не було ґулі, — пояснив він.

Нарешті він закінчив.

— Ну, а як із казанком? Усе гаразд? То не будемо гаяти часу.

Увійшов Томмі.

— Це той здоровенний швейцар з «Вінети»? Він любить розпускати кулаки. На жаль, сам іще ні від кого не дістав доброго прочухана.

— Тепер дістане, — сказав Густав.

— Так, але від мене, — запевнив я.

Густав похмуро глянув на мене:

— Поки ти вилізеш із машини…

— Я придумав один спосіб. Якщо він мені не вдасться, то ти встигнеш дати йому чосу.

— Ну, гаразд.

Я надів Густавів кашкет, і ми сіли в його машину, щоб швейцар зразу не розгадав нашого заміру. Зрештою він і так мало що міг побачити, бо надворі було темно.

Ми під’їхали до танцзалу. На вулиці не було жодної душі. Густав вискочив з машини, тримаючи в руці купюру двадцять марок.

— От біда, нема дрібних! Гей, швейцаре, ви не можете розміняти мені? Скільки з мене — марка сімдесят? Заплатіть за мене, я зараз віддам.

Він удав, ніби йде до каси. Швейцар, покашлюючи, наблизився до машини й подав мені одну марку п’ятдесят пфенігів. Я й далі тримав простягнену руку.

— Чухрай звідси, — прихрипів він.

— Давай решту, собаче падло! — гримнув я на нього.

На мить він скам’янів. Потім тихо, облизуючи губи, сказав:

— Голубе, ти ще не один місяць жалітимеш, що бовкнув ці слова!

І він замахнувся кулаком.

Від такого удару я знепритомнів би. Тая був готовий до цього: миттю відхилившись, я пригнувся, і його кулак з усієї сили влучив у гостру сталеву лапу заводної ручки, яку я тримав сховану в лівій руці. Швейцар завив і відскочив назад, тріпаючи рукою. Він сичав від болю, як парова машина, і тепер на нього легко було напасти. Я прожогом вискочив із машини.