Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

В Альфонса заблищали сльози на очах.

— Ще по одній, Готфріде! — сказав він зворушено.

— Завжди готовий! — Ленц підставив свою чарку. — Від коньяку я відмовляюсь аж тоді, коли вже не можу підвести голови з підлоги.

— Здорово сказано! — Альфонс налив третю чарку.

Переводячи дух, Ленц підійшов до нашого столу й вийняв

годинника:

— За десять хвилин до восьмої ми заїхали на «сітроені» в майстерню. Що ви на це скажете?

— Рекорд, — відповіла Пат. — Хай живе Юп! Я ще й від себе подарую йому пачку сигарет.

— А ти одержиш додаткову пайку раків! — заявив Альфонс, ідучи назирці за Готфрідом. Потім він роздав нам щось подібне до скатерок. — Скидайте свої піджаки й обв’язуйтесь ось цим! Дама ж не буде заперечувати, правда?

— Я вважаю, що це навіть необхідно, — мовила Пат.

Альфонс радо кивнув їй.

— Я знав, що ви розважна жінка. Раки треба їсти спокійно, не боятися, що заплямишся. — Він усміхнувся. — А самі ви, звичайно, дістанете щось елегантніше.

Офіціант Ганс приніс білий, як сніг, кухарський халат. Альфонс розгорнув його й допоміг Пат одягтися.

— Він личить вам, — схвально сказав Альфонс.

— Сила, сила! — засміялася Пат.

— Мені приємно, що ви запам’ятали мої слова, — доброзичливо сказав Альфонс. — Аж на серці потеплішало.

— Альфонсе! — Готфрід зав’язав скатерку на потилиці так, що її кінці стирчали довгими ріжками. — Поки що твоя харчівня нагадує голярню, та й годі.

— Зараз усе зміниться. Але спершу трохи мистецтва.

Альфонс підійшов до грамофона, і тієї ж миті загримів хор пілігримів із «Тангейзера». Ми мовчки прослухали його. Тільки-но завмер останній звук, як двері з кухні розчинились, і Ганс з’явився з мискою, завбільшки як дитяча ванна. Вона була повна раків, від яких стовпом здіймалася пара. Ганс, відсапуючись, поставив миску на стіл.

— Принеси й мені серветку, — сказав Альфонс.

— Ти хочеш вечеряти разом із нами, золотко? — радо вигукнув Ленц. — Яка честь!

— Якщо дама нічого не матиме проти.

— Навпаки, Альфонсе! — Пат трохи відсунула свій стілець убік, і Альфонс сів поруч.

— Добре, що я сидітиму біля вас, — сказав він трохи збентежено. — Бо я досить-таки вправно розбираю раків. А для дами ця робота нуднувата.

Він схопив із миски рака й неймовірно швидко почав розбирати його. Він орудував своїми ручиськами так вправно й елегантно, що Пат нічого іншого не лишалося, тільки їсти ласі шматочки м’яса, які він подавав їй на виделці.

— Ну як, смачно? — питав він.

— Дивовижно! — Вона підняла свою чарку. — За ваше здоров’я, Альфонсе!

Альфонс урочисто цокнувся з нею і повільно випив свою чарку.

Я глянув на Пат. Мені не хотілося, щоб вона пила алкоголь. Вона відчула мій погляд.

— Салют, Роббі! — сказала вона.

Тієї хвилини вона була чарівна й сяяла від радості.

— Салют, Пат, — відповів я і випив свою чарку.

— Правда ж, тут гарно? — сказала вона, не зводячи з мене очей.

— Чудово! — Я налив собі знов. — За твоє здоров’я, Пат!

На її обличчі майнула усмішка.

— На здоров’я, Роббі! На здоров’я, Готфріде!

Ми випили.

— Добре вино, — мовив Ленц.

— Торішній «Граагський абтсберг», — пояснив Альфонс. — Я радий, що ти добрав у ньому смаку.

Він узяв другого рака й, розлущивши клешню, подав її Пат. Вона запротестувала:

— Цього ви повинні самі з’їсти, Альфонсе. А то вам нічого не дістанеться.

— Ще встигну. Я їм швидше за всіх вас.

— Ну, гаразд.

Вона взяла клешню. Альфонс сяяв від задоволення і далі пригощав Пат. То була зворушлива картина: ніби велика, стара сова годувала маленьке біле пташеня.

Наостанці ми всі випили по чарці «Наполеону» і почали прощатися з Альфонсом. Пат променіла щастям.

— Як було гарно! — захоплено сказала вона. — Просто чудово! Я дуже вдячна вам, Альфонсе. — Вона подала йому руку.

Альфонс щось промурмотів і поцілував їй руку. У Ленца від такого видовища мало очі не вилізли на лоба.

— Заходьте, не забувайте мене, — сказав Альфонс. — І ти приходь, Готфріде.

На вулиці під ліхтарем стояв маленький, самотній «сітроен».

— О! — здригнувшись, мовила Пат і зупинилася.

— За сьогоднішній подвиг я перехрестив його на «Геркулеса». — Готфрід відчинив дверцята: — Може, відвезти вас додому?

— Ні, — сказала Пат.

— Я теж так думаю. А куди нам поїхати?

— У бар. Чи як, Роббі? — Вона обернулася до мене.

Ми тихо їхали вулицями. Надворі було тепло та ясно. Біля кожної кав’ярні сиділи люди, з відчинених дверей долинала музика. Пат сиділа біля мене. Раптом сама думка, що Пат справді може бути хвора, здалася мені безглуздою. Я аж упрів — такою дикою, неймовірною уявлялася мені ця думка.