Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я спантеличено подивився їй услід. Потім ще раз уважно оглянув кімнату, прикидаючи, як тут можна розставити меблі Пат. Проте зразу ж прогнав ці думки. Щоб Пат була тут, завжди тут, поряд зі мною — цього я не міг собі уявити! Та коли б вона була здорова, мені б таке й на думку не спало. А так… Я відчинив двері на балкон і зміряв його кроками. Потім похитав головою і повернувся до своєї кімнати.

Пат іще спала, коли я ввійшов до неї. Я тихенько сів у крісло біля її ліжка, але вона одразу прокинулась.

— Шкода, я збудив тебе, — сказав я.

— Ти весь час був тут? — спитала вона.

— Ні, тільки-но прийшов.

Вона потяглася і поклала голову мені на руку.

— Це добре. Я не люблю, коли хтось дивиться на мене сонну.

— Я тебе розумію, бо й сам цього не люблю. Та й не збирався дивитися на тебе. Просто не хотів будити. Може, ти ще трохи поспиш?

— Ні, я добре виспалася. Зараз устану.

Поки вона одягалась, я вийшов до сусідньої кімнати. Надворі смеркалося. З чийогось відчиненого вікна по той бік вулиці грамофон квакав прусський марш. Біля нього вовтузився якийсь лисий чолов’яга у підтяжках. Налагодивши його, він почав хо-дити по кімнаті й під музику робити вільні вправи. Його лисина вигулькувала зі сутінку, як місяць із хмар. Я байдуже спостерігав за ним. На душі в мене було сумно й порожньо.

Зайшла Пат. Вона була гарна та свіжа, як вранішня квітка, від недавньої втоми не лишилося й сліду.

— У тебе чудовий вигляд, Пат, — здивовано сказав я.

— Я й почуваю себе добре, Роббі. Ніби проспала цілу ніч. У мене швидко відбуваються такі зміни.

— Справді. Іноді так швидко, що насилу встигаєш за тобою. Вона прихилилася до мого плеча й заглянула мені в очі.

— Надто швидко, Роббі?

— Ні. Просто в мене зміни відбуваються надто повільно. Я часто буваю трохи забарний, Пат.

Вона всміхнулася:

— Усе, що повільне, те міцне. А що міцне, те добре.

— Я міцний, як корок на воді, — сказав я.

Вона похитала головою:

— Ти міцніший, ніж тобі здається. Ти взагалі зовсім не такий, як сам про себе думаєш. Я мало бачила людей, які були б про себе такої хибної думки, як ти.

Я випустив її з обіймів.

— Так, коханий, — сказала вона й кивнула, — це правда. Ну, а тепер ходімо десь повечеряємо.

— Куди ж ми підемо? — запитав я.

— До Альфонса. Мені треба побачити все це ще раз. У мене таке почуття, ніби я не була тут цілу вічність.

— Добре! — погодився я. — Але ти справді зголодніла? Неголодному до Альфонса не можна йти. Він такого витурить за двері.

Вона засміялася:

— Я голодна, як вовк.

— Ну, то гайда! — Я раптом страшенно зрадів.

Наша поява в Альфонса перетворилася на тріумф. Привітавшись із нами, він миттю зник і повернувся в білосніжному комірці й краватці в зелену цяточку. Цього він не зробив би навіть задля німецького кайзера. Йому й самому трохи було ніяково від такого нечуваного прояву декадансу.

— Ну, Альфонсе, що в нас є смачненького? — запитала Пат, спершись обома руками на стіл.

Альфонс усміхнувся, склав губи бантиком і примружив очі:

— Вам пощастило. Сьогодні в нас є раки!

Він відступив на крок, щоб краще бачити, яке враження справили його слова. Ми заніміли з подиву.

— А до раків — келих молодого мозельського винця, — майже прошепотів Альфонс в екстазі й відступив іще на крок.

Він був нагороджений бурхливими оплесками, що несподівано залунали не тільки від нашого столика, а й від дверей. Там стояв, усміхаючись, останній романтик із жовтою куделею на голові та з підсмаженим на сонці носом.

— Готфрід? — вигукнув Альфонс. — Ти? Власною персоною? Друже, який мені день Бог послав! Іди сюди, хай я пригорну тебе до серця!

— Зараз ти побачиш щось незвичайне, — сказав я Пат.

Друзі кинулись один одному в обійми. Альфонс гупав Ленца по спині, і звук був такий, ніби десь поряд гатив молотом коваль.

— Гансе, — гукнув він нарешті офіціантові, — неси нам «Наполеона»!

Він повів Готфріда до прилавка. Офіціант приніс велику, запорошену пляшку. Альфонс налив дві чарки.

— За твоє здоров’я, Готфріде, чортова головешко!

— За твоє здоров’я, Альфонсе, старий варначе!

Обидва одним духом спорожнили чарки.

— Чудовий напій! — сказав Готфрід. — Коньяк для мадонн!

— Навіть соромно його отак одним духом випивати, — підтвердив Альфонс.

— А як же його довго смакуватимеш, коли так радієш! Давай по другій! — Ленц налив знов, підняв свою чарку і, сміючись, вигукнув: — Ох ти ж клятий, зрадливий Помідоре! Мій любий друзяко Альфонсе!