Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Поїзд поволі виходив у чисте поле. Будиночок зник, і дюни лишилися позаду. За темною смугою лісу ще деякий час поблискувало море. Воно блимало, як стомлене око на чатах. Потім пішли ніжні золотаво-зелені поля, і море колосся, що хвилювало під лагідним вітром, простягнувшись аж до обрію.

Пат віддала мені носовичок і сіла в куток купе. Я зачинив вікно. «Минулося, — подумав я. — Слава Богу, минулося! То був тільки сон. Страшний, проклятий сон!»

Близько шостої ми приїхали до міста. Я взяв таксі й повантажив наші валізи. Ми поїхали до Пат на квартиру.

— Ти піднімешся зі мною? — спитала вона.

— Звичайно.

Я провів її до квартири, тоді спустився вниз, щоб разом із шофером перенести валізи. Коли я повернувся, Пат усе ще стояла в передпокої і розмовляла з підполковником фон Гаке та його дружиною.

Ми зайшли до її кімнати. Надворі було ясне надвечір’я. На столі стояла скляна ваза з блідо-рожевими трояндами. Пат підійшла до вікна й виглянула на вулицю. Потім обернулася до мене:

— Скільки ми були у від’їзді, Роббі?

— Вісімнадцять днів.

— Вісімнадцять днів… А мені здається, ніби набагато довше.

— Мені теж. Але так буває завжди, коли виїздиш за місто.

Вона похитала головою.

— Думаю, що не завжди…

Пат відчинила двері на балкон і вийшла. На балконі біля стіни стояв білий шезлонг. Вона підсунула його до себе й хвилину мовчки дивилася на нього.

Коли Пат знову ввійшла до кімнати, її обличчя змінилось, очі потемнішали.

— Поглянь на троянди, — сказав я. — Це від Кестера. Ось навіть його візитна картка.

Вона взяла картку й поклала її на стіл. Подивилась на троянди, але я зрозумів, що вона навряд чи помітила їх, все ще думаючи про шезлонг. Сподівалася, що втекла від нього, а тепер він, певно, знову має стати часткою її життя.

Я дав їй спокійно подумати, не говорив нічого. Відвертати її від думок не було ніякого сенсу. їй треба було самій розібратися в них, і ліпше, щоб це відбулося, поки я ще тут. Слова були безсилі. Вони щонайбільше могли розвіяти її думки на якийсь час, та потім ті думки знову наринуть, і тоді, можливо, їй буде ще тяжче.

Пат якийсь час, не підіймаючи голови, постояла, спершися руками на стіл. Потім випросталась і глянула на мене. Я мовчав. Вона поволі обійшла круг столу й поклала руки мені на плечі.

— Друже мій, — сказав я.

Вона прихилилась до мене. Я міцно обняв її.

— А тепер візьмемось до діла, гаразд?

Вона кивнула. Потім рукою відкинула назад своє волосся.

— Це щось найшло на мене… тільки на мить, Роббі.

— Розумію.

У двері постукали. Увійшла служниця і вкотила чайний столик.

— О, якраз вчасно, — сказала Пат.

— Хочеш чаю? — спитав я.

— Ні, кави — доброї, міцної кави.

Я пробув у неї ще з півгодини. Потім на неї найшла втома. Це було видно по її очах.

— Тобі треба відпочити, — сказав я.

— А ти?

— Я піду додому й теж трохи посплю. А через дві години зайду по тебе й підемо вечеряти.

— Ти стомився? — спитала вона з відтінком сумніву в голосі.

— Та трохи є. У поїзді було душно. До того ж мені треба ще зайти до майстерні.

Пат уже нічого не питала, вона знемагала від утоми. Я поклав її в постіль і вкрив ковдрою. Вона миттю заснула. Поставивши біля неї троянди, я поклав поряд картку Кестера, щоб вона, прокинувшись, мала про що думати, і пішов.

Ідучи додому, я зупинився біля телефону-автомата. Вирішив одразу ж подзвонити Жафе. З дому дзвонити було незручно: там мене міг слухати весь пансіон.

Я зняв слухавку й назвав номер клініки. До апарата підійшов /пафе.

— Це Локамп, — почав я, відкашлюючись. — Сьогодні ми повернулися додому. Уже з годину, як ми тут.

— Ви їхали машиною? — спитав Жафе.

— Ні, поїздом.

— Ага, ну і як справи?

— Нічого, — відповів я.

Він подумав якусь мить.

— Завтра я зайду до фрейлейн Гольман. Годині об одинадцятій ранку. Може, ви попередите її про це?

— Ні, — сказав я, — мені б не хотілося, щоб вона знала про нашу з вами розмову. Вона, напевно, сама вам подзвонить завтра. Може, краще, якби ви самі сказали їй.

— Добре. Так і зробимо. Я скажу їй сам.

Я машинально відсунув набік грубу, заяложену телефонну книгу, що лежала на маленькій дерев’яній поличці. Стіна над нею була геть списана олівцем — номерами чиїхось телефонів.

— Можна мені завтра після обіду зайти до вас? — спитав я.

Жафе не відповів.

— Я дуже хотів би знати, як вона, — додав я.

— Завтра я вам ще нічого не зможу сказати, — відповів Жафе. — Для цього мені треба принаймні протягом тижня мати її під наглядом. А тоді, певна річ, я поінформую вас.