Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Дякую.

Я все ще стояв, втупившись у поличку. Там хтось намалював товсте дівчисько у крислатому солом’яному капелюсі й підписав: «Елла-шкапа!»

— Може, їй потрібне якесь спеціальне лікування? — нарешті запитав я.

— Про це я зможу сказати завтра, коли огляну її. Але гадаю, що з хорошим доглядом її можна поставити на ноги вдома.

— Не знаю. Я чув, що її сусіди наступного тижня кудись їдуть. Тоді вона лишиться сама, лише з служницею.

— Он воно як? Ну, то я завтра і про це поговорю з нею.

Я знову пересунув телефонну книгу так, що вона закрила малюнок на поличці.

— Ви гадаєте, що вона… що таке може статися знову?

Жафе мить повагався.

— Звичайно, це можливо, — сказав він. — Але рецидив зовсім не обов’язковий. Точніше про її стан я зможу сказати вам лише після того, як уважно огляну її. Я зателефоную вам.

— Добре, дякую.

Я повісив слухавку. Вийшов із будки, ще трохи нерішуче постояв на курній вулиці. Було душно. Я подався додому.

У дверях я зіткнувся з пані Залевською. Вона вилетіла з кімнати пані Бендер, як гарматне ядро. Побачивши мене, зупинилась.

— Що, вже повернулися?

— Як бачите. Нічого нового не сталося за цей час?

— Для вас — нічого. Пошти теж не було. Але пані Бендер вибралася.

— Он як! Чого ж це вона?

Пані Залевська взялася в боки.

— Бо скрізь є негідники. Вона перебралася до християнського притулку. Зі своєю кішкою і всім своїм копійчаним добром.

Вона розповіла, що дитячий притулок, у якому пані Бендер гляділа немовлят, за цей час збанкрутував. Його управитель, пастор, затіяв невдалу спекуляцію на біржі. Пані Бендер звільнили, та ще й не заплатили за два місяці праці.

— Вона вже знайшла собі іншу роботу? — машинально спитав я.

Пані Залевська лише красномовно глянула на мене.

— Ну певне, що не знайшла, — пробурмотів я.

— Я сказала їй, щоб вона лишалася тут. З платнею можна було б почекати. Але вона не схотіла.

— Бідні люди здебільшого чесні, — сказав я. — А хто ж тепер поселиться сюди?

:— Гассе. Ця кімната дешевша за ту, де Гассе жили досі.

— А що буде з їхньою колишньою кімнатою?

Пані Залевська здвигнула плечима:

— Побачимо. Я не маю великої надії, що знайдеться пожилець.

— Коли вона звільниться?

— Завтра. Гассе вже перебираються.

— А скільки коштує та кімната? — спитав я. Мені раптом сяйнула думка.

— Сімдесят марок.

— Надто дорого, — сказав я тепер уже цілком свідомо.

— З кавою вранці, двома булочками й великою пайкою масла?

— Тим більше. Каву скиньте, та ще й таку, як готує ваша Фріда. П’ятдесят марок, і ні пфеніга більше.

— А ви хіба збираєтеся винайняти кімнату? — спитала пані Залевська.

— Можливо.

Я зайшов до себе й задумливо оглянув двері, що сполучали кімнату Гассе з моєю. Пат у пансіоні Залевської! Ні, це щось неймовірне! І все ж через якийсь час я вийшов у коридор і постукав у сусідні двері.

Пані Гассе була вдома. Вона сиділа в капелюшку перед дзеркалом серед спорожнілої кімнати й пудрилась.

Я привітався і кинув оком на кімнату. Вона виявилася більшою, ніж я думав. Це стало видно аж тепер, коли частину меблів уже винесли. Шпалери були однотонні, світлі й іще нові, двері й вікна недавно пофарбовані, балкон гарний і великий.

— Ви, мабуть, уже чули, що він мені встругнув? — спитала пані Гассе. — Я маю переселитися до кімнати тієї баби! Яка ганьба!

— Ганьба? — здивувався я.

— Авжеж, ганьба! — вибухнула вона. — Ви ж знаєте, що ми терпіти не могли одна одну, а тепер Гассе змушує мене перейти до її кімнати — без балкона й з одним лише вікном. Тільки тому, що та кімната дешевша! Уявляєте собі, як вона зрадіє там, у своєму притулку!

— Я не думаю, щоб вона раділа.

— Ого, ще й як радіє! Аякже, доглядачка немовлят! Із тихої води чортячі вуха стирчать! Та ще й поряд ота лахудра Ер-на Беніг! І той котячий сморід!

Я спантеличено вирячив очі. «Із тихої води чортячі вуха стирчать»? Дивно: справді свіжі, образні вислови людина знаходить лише тоді, коли лається. Які споконвіку одноманітні вислови кохання — і який багатогранний набір лайок!

— Але ж коти — дуже охайні й гарні тварини, — зауважив я. — Я щойно був у тій кімнаті. Там зовсім не тхне котами.

— Не тхне? — визвірилась на мене пані Гассе й поправила свій капелюшок. — Це вже, мабуть, залежить від того, який у кого нюх. Але я й пальцем не кивну. Хай сам перетягає меблі! Я піду собі погуляю! Принаймні хоч на це я маю право у своєму собачому житті!

Вона встала. Її пухке обличчя так дрижало від люті, що з нього сипалася пудра. Я аж тепер помітив, що в неї дуже яскраво підмальовані губи й уся вона надто вже вичепурена. Коли вона, зашурхотівши сукнею, пройшла повз мене, від неї війнуло густим запахом, наче з крамниці парфумів.