Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Вона стягнула докупи жовті гардини на вікнах. Але все ще не йшла та стала неквапливо скріплювати їх шпильками.

— Послухайте, — сказав я, — тут же не театр. Зараз же йдіть звідси!

Вона мляво повернулась:

— Спершу кажуть пришпилити, а потім — не треба…

— Ти просила її зробити це? — спитав я Пат.

Пат кивнула.

— Тобі боляче дивитися на світло?

Вона похитала головою:

— Краще, щоб ти не бачив мене сьогодні при такому яскравому світлі…

— Пат! — перелякано мовив я. — Тобі не можна ще говорити! Але якщо в цьому вся причина…

Я розчинив двері, і служниця нарешті пішла. Я повернувся до Пат. Розгубленості як не було. Я навіть був радий, що трапилась ота служниця. Вона відволікла мене в першу хвилину. Бо все ж страшно було бачити Пат у такому стані.

Я сів біля ліжка.

— Пат, — мовив я, — скоро ти знову будеш здорова…

Вона ворухнула устами:

— Уже завтра…

— Завтра ще ні, але через кілька днів. Тоді тобі можна буде встати, і ми поїдемо додому. Нам не слід було їхати сюди, тут для тебе надто вогкий клімат…

— Дарма, — шепотіла вона, — я ж не хвора, Роббі. Це просто нещасливий випадок…

Я глянув на неї. Чи справді вона не знала, що хвора? Чи не хотіла знати цього. Її очі неспокійно забігали.

— Тобі нічого боятися… — прошепотіла вона.

Я не зразу зрозумів, що вона мала на увазі й чому це було так важливо, щоб саме я не боявся. Я лише бачив, що вона схвильована, в її очах був якийсь особливий, болісний, благальний вираз. І враз у мене сяйнув здогад. Я збагнув, що її непокоїло. Вона думала, що я боюся заразитися від неї, хворої.

— Господи, Пат, — сказав я, — може, тому ти ніколи нічого не казала мені про це?

Вона не відповіла, але я бачив, що так воно й є.

— Кат би його взяв, — лайнувсь я, — за кого ж ти мене, власне, вважаєш?

Я схилився над нею.

— Полеж хвилинку спокійно, не ворушись… — я поцілував її в губи. Вони були гарячі й сухі. Піднявши голову, я побачив, що вона плаче. Вона плакала нечутно, широко розплющивши очі, обличчя навіть не поворухнулось. Лише сльози котилися й котилися.

— Бога ради, Пат…

— Я така щаслива… — промовила вона.

Я стояв і дивився на неї. Вона сказала лише три слова, але сказала так, як я ще ніколи не чув. Я знав жінок, але то все були випадкові зустрічі, побіжні пригоди, іноді — весела година, самотній вечір, втеча від самого себе, від розпачу, від спустошення… Та я й не хотів нічого іншого, бо гниття навчило мене покладатись тільки на себе й ні на кого більше, хіба що на товариша. І ось раптом побачив, що я можу важити щось для людини, просто тому, що я існую і що вона щаслива від того, що я з нею… Такі слова звучать дуже просто, та коли вдумаєшся — то це дивовижна, безмежно важлива річ. Це щось таке, від чого твоє серце ладне розірватися, що може цілком змінити тебе. Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім’я чого можна жити. Чоловік не може жити заради кохання. А заради іншої людини — може.

Мені хотілося сказати їй щось, та я не міг. Як важко підшукати слова, коли насправді є що сказати. І навіть коли знаєш потрібні слова, соромишся вимовити їх. Усі ці слова належать минулим століттям. Наша доба не має ще слів для висловлення своїх почуттів. Грубувата розв’язність — це єдине, що їй ли-чить. Усе інше — фальш.

— Пат, — сказав я, — мій справжній хоробрий друже…

Цієї миті увійшов Жафе. Він одразу оцінив ситуацію.

— Неймовірний успіх! — пробурчав він. — Цього я й сподівався.

Я хотів щось заперечити йому, але він без зайвих слів випхав мене за двері.

Минуло два тижні. Пат настільки одужала, що можна було повертатися додому. Ми спакували свої речі й чекали на Готфрі-да, він мав забрати машину. Я з Пат вирішив їхати залізницею.

Був теплий, лагідний день. Високо в небі стояли білі, наче ватяні, хмаринки. Над дюнами коливалося розжарене повітря, а над розпластаним олов’яним морем мерехтіла ясна імла.

Готфрід приїхав після обіду. Я ще здалеку побачив над огорожею його біляву чуприну. І лише коли він повернув до вілли фрейлейн Мюллер, я помітив, що він ішов не сам — слідом за ним виринула якась постать на зразок автогонщика в мініатюрі: широкий картатий кашкет, одягнутий козирком назад, величезні захисні окуляри, білий комбінезон і два велетенські вуха, що палахкотіли, як рубін.

— Боже мій, та це ж Юп! — здивовано вигукнув я.

— Персонально, пане Локамп! — відповів той, усміхаючись.

— Та ще в такому костюмі! Що це з тобою?