Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Коли хвилин через десять вони вибралися з туману, обличчя Кестера наче постаріло. Він глянув на Жафе і щось пробурмотів собі під ніс. Потім дав повний газ і, пригнувшись, холоднокровний і знову зібраний, помчав далі…

У кімнаті стояла липуча, ніби олов’яна, теплота.

— Ще не припинилась? — запитав я.

— Ні, — відповів лікар.

Пат глянула на мене. Я усміхнувся до неї. Але вийшла якась гримаса.

— Ще півгодини, — сказав я.

Лікар звів очі:

— Ще півтори години, якщо не дві. Дощ іде.

У садку мелодійно шаруділи краплі дощу, падаючи на листя дерев і на кущі. Невидющими очима вдивлявся я в темряву. Чи давно це було, коли ми встали вночі й сиділи між левкоями та жовтофіолей і Пат наспівувала дитячих пісеньок? Чи давно це було, коли доріжка в саду біліла в місячному сяйві й Пат, мов гнучка сарна, бігала поміж кущів?..

Я всоте підходив до дверей. Це було безглуздо, я знав це; та все ж це ніби скорочувало час чекання. У повітрі висів туман. Я проклинав погоду; я знав, що це означало для Кестера. Якась пташка скрикнула в імлі.

— Заткни пельку! — буркнув я. Мені спали на думку різні байки про птаха, що віщує смерть. — Дурниці, — сказав я вголос, і все ж мороз пробіг у мене по шкірі.

Десь гудів жук… але він не наближався… не наближався. Дзижчав тихо, рівномірно; ось його стало не чути, тепер знову чутно… ось іще раз… Раптом я весь затремтів — це не жук, це десь далеко гула машина, що на великій швидкості брала поворот. Я стояв, ніби заціпенів, затаївши подих, щоб краще чути: знов… знов… Тихе, високе дзижчання, мов сердита оса. Тепер гучніше.;. Я чітко розрізняв високий звук компресора! І тоді розірвався натягнутий до краю обрій, упав у нескінченну хистку далечінь, поховавши під собою ніч, страх і жахливий морок… Я кинувся до кімнати і, схопившись за одвірок, сказав:

— Вони їдуть! Докторе, Пат, вони їдуть. Я вже чую їх!

Лікар і так увесь вечір мав мене за божевільного. Він підвівся й теж прислухався.

— Це, напевне, якась інша машина, — зрештою вирішив він.

— Ні, я знаю цей мотор.

Він роздратовано глянув на мене. Видно, вважав себе за знавця автомашин. З Пат він поводився терпляче й обережно, як мати; але тільки-но я починав говорити про автомашину, він одразу ж починав метати іскри крізь окуляри й давав зрозуміти, що він знає це краще.

— Неможливо, — кинув він і пішов до кімнати.

Я лишився надворі. Я тремтів від хвилювання.

— «Карл»! «Карл»! — шепотів я.

Тепер чергувалися приглушений гуркіт і завивання — певно, машина була в селі, з божевільною швидкістю мчала між будинками. Завивання стало тихішим; машина була за лісом. Аж ось гуркіт знову почав наростати, шалено, бурхливо, радісно, яскрава смуга прорізала туман. Сліпучі фари… розкоти грому… Приголомшений лікар стояв поруч мене. Тієї ж миті нас осліпило близьке світло фар, і машина, заскреготавши, рвучко зупинилась перед хвірткою. Я кинувся до неї. Професор уже виходив із машини. Він, не дивлячись на мене, попрямував до лікаря. За ним ішов Кестер.

— Ну, як вона? — спитав він.

— Кров іще не зупинилась.

— Це буває, — сказав він. — Поки що тобі нічого хвилюватися.

Я мовчки дивився на нього.

— У тебе є сигарета? — спитав він.

Я дав йому закурити.

— Добре, що ти приїхав, Отто…

Він курив, глибоко затягуючись.

— Вирішив, що так буде краще.

— Ти дуже швидко їхав.

— Досить швидко. Туман тільки трохи заважав.

Ми сиділи на лаві поруч і чекали.

— Ти гадаєш, вона житиме? — спитав я.

— Звичайно. Кровотеча — це ще не страшно.

— Вона мені ніколи нічого не говорила про це.

Кестер кивнув.

— Вона повинна вижити, Отто, — промовив я.

Він не дивився на мене.

— Дай мені ще сигарету, — сказав він, — я забув узяти свої.

— Вона повинна вижити, — знову сказав я, — інакше все піде шкереберть.

Вийшов професор. Я встав.

— Щоб я був проклятий, якщо колись знову поїду з вами, — сказав він Кестерові.

— Вибачте мені, — відповів Кестер, — це дружина мого друга.

— Он як! — промовив Жафе, глянувши на мене.

— Вона житиме? — спитав я.

Він пильно подивився на мене. Я відвів погляд убік.

— Ви гадаєте, я стояв би отут з вами так довго, якби вона була безнадійна? — відповів він.

Я зціпив зуби і стиснув кулаки. Я плакав.

— Пробачте, — сказав я, — все сталося так несподівано.

— Подібні речі завжди починаються несподівано, — відповів Жафе й усміхнувся.

— Пробач мені, Отто, — сказав я, — що я так розкис.

Він узяв мене за плечі й підштовхнув до дверей: