Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Пізніше Жафе розповів мені, як воно було.

Зразу ж після мого дзвінка Кестер подзвонив Ленцу, щоб той був готовий. Потім узяв «Карла» і помчав із Ленцом до клініки Жафе. Чергова сестра сказала, що професор, напевне, пішов повечеряти. Вона назвала Кестерові кілька ресторанів, де він міг бути. Кестер поїхав. Він не зважав ні на які сигнали — йому байдуже було до поліцаїв, що бігли за машиною. Він пустив «Карла», як добре натренованого коня, крізь потік міського транспорту, обганяючи все на своєму шляху. У четвертому ресторані знайшов професора. Жафе одразу ж зрозумів, про що йдеться. Він покинув свою вечерю і пішов із Кестером. Вони під’їхали до його квартири, щоб захопити з собою необхідні речі. Це був єдиний відтинок шляху, де Кестер, хоч і їхав досить швидко, але не так шалено, як згодом. Він не хотів передчасно лякати професора. Дорогою Жафе спитав, де лежить Пат. Кестер назвав якийсь населений пункт кілометрів за сорок від міста. Йому було важливо затримати професора в машині, а все інше мало потім вирішитися само собою. Спаковуючи свій саквояж, Жафе дав Ленцу вказівки, що переказати по телефону, потім сів до Кестера в машину.

— Це небезпечно? — спитав Кестер.

— Так, — відповів Жафе.

Тієї ж миті «Карл» перетворився на білого привида. Він рвонув з місця і помчав, як вітер. Він протискувався між машинами, наїжджав колесами на тротуари, гнав у забороненому напрямі вулицями одностороннього руху, вишукуючи найкоротший шлях за місто.

— Ви збожеволіли! — гукнув професор.

Кестер саме проскочив під високими передніми амортизаційними шинами омнібуса, на мить зменшив газ, а тоді знову витиснув з мотора все, що міг.

— їдьте повільніше! — кричав лікар. — Яка вам користь, якщо ми потрапимо в аварію?

— Не буде ніякої аварії.

— Якщо ви й далі так мчатимете, то за дві хвилини…

Кестер ривком повернув машину та зліва, всупереч правилам, перегнав трамвай.

— Не буде ніякої аварії.

Він вискочив на пряму довгу вулицю. Кинув погляд на лікаря:

— Я знаю, що повинен доправити вас на місце живого й не-ушкодженого. Не звертайте уваги на те, що я так їду.

— Але яка вам вигода від такої навіженої гонитви! Виграєте якихось кілька хвилин.

— Ні, — відповів Кестер, обминаючи машину, навантажену камінням, — нам іще треба їхати двісті сорок кілометрів.

— Що-о?..

— Так… — Машина крутнула вбік і проскочила між пікапом і автобусом. — Я не хотів вам казати цього раніше.

— Це не має значення, — бурчав Жафе, — я не міряю своєї допомоги на кілометри. Завертайте на вокзал. Залізницею ми доїдемо скоріше.

— Ні. — Кестер уже досяг передмістя. Вітер зривав слова з його уст. — Я вже довідався… Поїзд буде не скоро… — Він знову подивився на Жафе, і лікар, мабуть, зауважив щось нове в його обличчі.

— Ну, в добрий час, — пробурмотів він. — Ваша подруга?

Кестер похитав головою. Він більше нічого не відповів. Проїхавши смугу приміських дач і садів, він вибрався на автостраду. Машина йшла вже тепер на повній швидкості. Лікар скоцюрбився за вузеньким вітровим склом. Кестер дав йому свій шкіряний шолом. Сирена ревла безперервно. Ліс луною відгукувався їй. Кестер знижував темп тільки в селах, якщо була така потреба. Машина не мала глушників. Громовою луною озивався рев мотора у стінах будинків, що збивалися за ними докупи, наче куліси; машина проскакувала поміж ними, вихоплювала їх із темряви в білу смугу світла та знову вгризалася в ніч, свердлячи її променями фар.

Шини рипіли — сичали — вищали — свистіли… Тепер мотор працював на повну потужність. Кестер сидів, нахилившись до керма, усе його тіло перетворилося на величезне вухо, на фільтр, що проціджував увесь цей гуркіт і свист, чатуючи на кожен побічний звук, кожне підозріле шарудіння й шурхіт, у яких могла критися аварія і смерть.

На землю впала роса. На глинистій дорозі машина виляла, її заносило то в один бік, то в другий. Кестеру довелося зменшити швидкість. Зате він іще різкіше брав повороти. Він уже не думав, як їхати, він вів машину інстинктивно. Фари освітлювали повороти лише наполовину. Тієї миті, коли машина повертала, дорога губилась у темряві, нічого не було видно. Кестер увімкнув рухомий прожектор; але його промінь був надто вузький. Лікар сидів мовчки. Раптом повітря перед фарами завирувало, набрало кольору блідого срібла, туманної завіси. Це був єдиний момент, коли Жафе почув, що Кестер вилаявся. Через хвилину вони вже мчали в густому тумані.

Кестер пригасив фари. Вони пливли, ніби у ваті, повз них шмигляли тіні, дерева, невиразні контури в молочному морі, не було вже ніякої дороги, вони їхали орієнтовно, навмання, і тіні то виростали, то зникали в гуркоті мотора.