Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Кровотеча? — Я підскочив до неї і взяв миску з водою з її рук. — Принесіть льоду, швидше принесіть хоч трохи льоду.

Я вмочив рушник у миску й приклав його до грудей Пат.

— У нас немає льоду, — сказала фрейлейн Мюллер.

Я обернувся до неї. Вона відсахнулась.

— Бога ради, дістаньте льоду, пошліть до ближчої харчівні й негайно подзвоніть до лікаря!

— Але ж у нас немає телефону…

— Прокляття! А де поблизу є телефон?

— У Масмана.

— Біжіть туди. Швидше. Дзвоніть негайно до ближчого лікаря. Як його прізвище? Де він живе?

Не встигла вона назвати прізвище, як я виштовхнув її надвір:

— Швидше, швидше, біжіть скоріш! Це далеко?

— За три хвилини звідси, — відповіла жінка й швиденько подріботіла.

— Захопіть льоду! — гукнув я їй навздогін.

Вона кивнула й побігла.

Я приніс свіжої води і знову намочив рушник, але не зважувався доторкнутися до Пат. Не знаючи, чи правильно вона лежить, я був у розпачі: не знав найголовнішого, що повинен був знати, — чи їй підсунути під голову подушку, чи лишити лежати горизонтально.

Вона захрипіла, потім конвульсивно рвонулась, і з рота в неї ринула кров. Вона дихала важко й жалібно стогнала, очі її були повні нелюдського жаху, вона захлиналась і кашляла, спливаючи кров’ю, я то підтримував її під плечі, то знову відпускав, відчуваючи, як здригалися її змучені груди. Здавалося, всьому цьому не буде кінця. Потім вона, геть знесилена, впала горілиць.

Увійшла фрейлейн Мюллер. Вона подивилася на мене, як на привида.

— Що ж нам робити?! — вигукнув я.

— Зараз прийде лікар, — прошепотіла вона. — Лід… на груди, і, якщо вона зможе, нехай посмокче…

— Голова має бути низько чи високо? Та кажіть швидше, щоб вас!..

— Нехай лежить так… Він зараз прийде.

Я став класти Пат на груди шматочки льоду й відчув полегшення від того, що міг щось робити; товк на шматочки лід для компресів, і накладав їх, і бачив лише її чарівні, улюблені перекошені уста, неповторні уста, закривавлені уста…

Захурчав велосипед. Я кинувся до дверей. Лікар.

— Я можу вам чимось допомогти? — спитав я.

Він заперечливо хитнув головою і почав розпаковувати свій саквояж. Я стояв майже впритул до нього, вхопившись руками за спинку ліжка. Він глянув на мене. Я відступив на крок, але не зводив з нього очей. Він обмацував ребра Пат. Пат застогнала.

— Це дуже небезпечно? — спитав я.

— Де лікувалася ваша дружина? — у свою чергу спитав він.

— Що? Лікувалася? — перепитав я, затинаючись.

— У якого лікаря? — нетерпляче спитав він.

— Не знаю… — відповів я. — Ні, я не знаю нічого… я гадаю, вона не…

Він глянув на мене:

— Ви ж повинні знати про це…

— А проте я не знаю. Вона ніколи нічого не говорила мені про це.

Він нахилився до Пат і спитав її про щось. Вона хотіла відповісти, але знову закашлялась кров’ю. Лікар підтримав її рукою за плечі. Вона хапала ротом повітря, у її грудях свистіло.

— Жафе… — насилу вимовила вона: в горлі у неї клекотіло.

т— Фелікс Жафе? Професор Фелікс Жафе? — перепитав

лікар.

Вона стулила повіки, підтвердивши це. Лікар повернувся до мене:

— Ви можете подзвонити йому? Краще спитати в нього.

— Так, так, — відповів я. — Зараз. Я пришлю тоді когось за вами. Жафе?

— Фелікс Жафе, — сказав лікар. — Спитайте в довідковому бюро номер телефону.

— Вона буде жити?.. — спитав я.

— Треба припинити кровотечу, — відповів лікар.

Я схопив за руку служницю й побіг вулицею. Вона показала мені будинок, де був телефон. Я подзвонив. Невелика компанія сиділа за кавою і пивом. Я обвів їх невидющими очима й не міг збагнути, як це люди могли пити пиво, коли в Пат кровотеча. Замовив термінову розмову й чекав біля апарата. Прислухаючись до лункої темряви, я, ніби в тумані й водночас надто виразно, бачив крізь портьєру частину сусідньої кімнати. Бачив лисину, що хиталася туди й сюди та що в ній, наче в дзеркалі, відбивалося жовте світло лампи; бачив брошку на чорній тафті зашнурованої сукні, і подвійне підборіддя, і пенсне, і високу зачіску над ним… кощаву старечу руку з набряклими жилами, що тарабанила по столу… Я не хотів бачити цього, але був наче беззахисний: воно само лізло мені у вічі, як сліпуче світло.

Нарешті замовлений номер відповів. Я попросив професора.

— На жаль, — відповіла сестра, — професор Жафе вийшов.

У мене завмерло серце, потім почало гупати, як ковальський

молот.

— Де ж він? Мені треба негайно поговорити з ним.

— Не знаю. Можливо, він поїхав знову до лікарні.