Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Роббі! — гукнула Пат.

Я розплющив очі. Минула хвилина, поки отямився, де я. Завжди, коли насувалися спогади про війну, мене наче відносило кудись у далечінь. Коли згадував щось інше — такого не бувало.

Я піднявся на лікті. Пат виходила з води. Вона йшла прямо по сонячній доріжці, що лягла на море, яскраве сяйво лилося з її плечей, її саму так заливало світло, що на тлі осяйного неба вона здавалася темним силуетом. Підіймаючись на берег, вона з кожним кроком вростала дедалі вище у сліпуче сяйво, поки надвечірнє сонце позад неї не стало німбом навколо її голови.

Я схопився на ноги, таким неправдоподібним здавалося мені це марево, ніби з якогось іншого світу: безкрайнє блакитне небо, білясті низки піни на морі та прекрасна, струнка постать передо мною, так наче я один на цілім світі й із води до мене виходить перша жінка… На якусь мить мене заполонила дивовижна, спокійна сила краси, і я відчув, що вона могутніша за все те криваве минуле, що вона повинна бути могутнішою, бо інакше загине весь світ, задихнеться в своєму жахливому безладді. І ще сильніше я відчув, що я існую, просто існую, і що Пат існує, що я живу, що я вийшов живий із тих жахів війни, що в мене є очі й руки, що я думаю, що в моїх жилах тече гаряча кров, і що все це — якесь незбагненне чудо.

— Роббі! — ще раз гукнула Пат, махаючи мені рукою.

Я вхопив з землі її купальний халат і швидко пішов їй назустріч.

— Ти надто довго була у воді, — сказав я.

— А мені тепло, — відповіла вона, переводячи віддих.

Я поцілував її в мокре плече.

— Перші дні тобі треба бути трохи розсудливішою.

Вона похитала головою, дивлячись на мене променистими очима:

— Я досить довго була розсудливою…

— Хіба?

— Авжеж! Надто довго! Хочу нарешті хоч трохи побути не такою розсудливою! — Сміючись, вона притулилась своєю щокою до мого обличчя: — Давай будемо нерозсудливими, Роб-бі! Ні про що не будемо думати, зовсім ні про що — лише про себе самих, про сонце, відпустку й море!

— Добре! — сказав я, беручи кошлатий рушник. — Давай перш за все я витру тебе насухо. Де це ти встигла так засмагнути?

Вона одягла халат.

— Ця засмага ще з мого розсудливого минулого року. Я повинна була щодня годину лежати на балконі, вигріваючись на сонці. А о восьмій вечора лягати спати. Сьогодні ввечері о восьмій я ще раз піду купатися.

— Це ми ще побачимо, — зауважив я. — Людина завжди велика у своїх намірах. Але не в їх здійсненні. У цьому її привабливість.

До купання ввечері діло не дійшло. Ми ще прогулялися в село, а коли посутеніло, покатались на «сітроені». Пат раптом відчула таку втому, що попросилася додому. Я вже не раз спостерігав у неї цей несподіваний, різкий спад від збудженої жвавості до втоми. Сил у неї було небагато, а резервів і зовсім ніяких, проте зовні цього не можна було помітити. Вона завжди нерозважливо витрачала всі свої життєві сили і здавалася невичерпною у своїй свіжості та юності, та раптом наставала мить, коли обличчя її блідло й під очима лягали глибокі тіні… Тоді її силам надходив край. Утома перемагала її не поступово, а враз, за одну мить.

— їдьмо додому, Роббі, — сказала вона, і її низький голос пролунав глухіше, ніж завжди.

— Додому? До фрейлейн Ельфріди Мюллер з золотим хрестом на грудях? Хто знає, що іще вигадала стара чортиця, поки нас не було.

— Додому, Роббі, — знову попросила Пат, стомлено прихилившись до мого плеча. — Тепер це наш дім.

Я зняв одну руку з керма й обняв її за плечі. Ми, не поспішаючи, їхали крізь блакитні туманні сутінки, і коли, нарешті, побачили освітлені вікна маленької вілли, що наче якась темна тварина притулилась в улоговині, то й справді відчули, ніби повертались додому.

Фрейлейн Мюллер уже чекала на нас. Вона переодяглася: тепер на ній замість чорної вовняної сукні була чорна шовкова такого ж пуританського крою. Замість хрестика вона пришпилила іншу емблему — серце, якір і хрест — церковний символ віри, надії і любові.

Вона значно привітніше зустріла нас, ніж після обіду, і спитала, чи задовольнить нас приготована нею вечеря: яйця, буженина й копчена риба.

— Ну що ж, нехай… — буркнув я.

— Вам це не до смаку? Зовсім свіжа копчена камбала. — Вона трохи боязко подивилась на мене.

— Авжеж… — холодно відповів я.

— Свіжокопчена камбала — це має бути дуже смачно, — поспішила втрутитися Пат, кинувши на мене докірливий погляд. — Фрейлейн Мюллер, перший день біля моря, і така вечеря. Це найкраще, що можна було б побажати. Якби до такої вечері та ще гарячого чаю.