Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Вона так швидко відсахнулась, що мало не гепнулась у плюшеве крісло. Але тут повернувся пекар. Недовірливо зиркнув на чорняву. Тоді почав лічити гроші — готівкою. Лічив він, не поспішаючи, ніби зволікав. Тінь його похитувалась туди-сюди на рожевих шпалерах, ніби теж лічила гроші. Віддаючи йому розписку, я раптом подумав, що сьогодні це вже друга, першу йому дав Фердинанд Гpay. І хоча в цьому не було нічого особливого, мені це видалося чомусь дивним.

Я з радістю вискочив надвір. Повітря було по-літньому лагідне. Біля тротуару стояв, виблискуючи, «кадилак».

— Ну, друже, красненько дякую! — сказав я і поплескав його по капоту. — Повертайся скоріше знову — для нових подвигів!

Над луками мінився барвами ясний ранок. Ми з Пат сиділи на лісовій галявині й снідали. Я взяв на два тижні відпустку й вирушив із Пат у подорож. Ми їхали до моря.

Перед нами на дорозі стояв маленький старий «сітроен». Ми дістали його в рахунок оплати за пекаревого «форда», і Кестер дав його мені на час відпустки. Навантажений валізами, «сітроен» мав вигляд терплячого в’ючного ішака.

— Сподіваюсь, він не розсиплеться по дорозі, — сказав я.

— Не розсиплеться, — відповіла Пат.

— Звідки ти знаєш?

— А тут нічого й знати. Бо це ж наша з тобою відпустка, Роббі.

— Може, й так, — погодився я. — А тим часом я добре знаю його задню вісь. У неї досить сумний вигляд. Та ще й коли машина так навантажена.

— Він — «Карлів» брат. Витримає.

— Надто рахітичний брат…

— Не ганьби його так, Роббі. Наразі це найкраща машина з усіх мені відомих.

Ми ще трохи полежали на траві. З лісу повівав теплий, лагідний вітерець. Пахло живицею і травами.

— Скажи-но, Роббі, — спитала Пат, трохи помовчавши, — що то за квіти там, за струмком?

— Анемони, — відповів я, не глянувши на квіти.

— Але ж, любий мій, це зовсім не анемони! Анемони значно менші, до того ж вони цвітуть лише навесні.

— Правда, — погодився я. — Це лугова жеруха…

Вона похитала головою:

— Жеруху я знаю. Вона не така на вигляд.

— Ну, тоді — цикута.

— Але ж, Роббі! Цикута біла, а не червона.

— Тоді не знаю. Досі, коли мене питали, я завжди обходився цими трьома назвами. І завжди одній із них вірили.

Пат засміялась:

— Шкода. Коли б я знала про це, то зупинилася б на анемонах.

— Цикута, — сказав я, — мій коник. З нею я майже завжди добивався успіху.

Пат підвела голову:

— Оце маєш! І часто тебе отак питали?

— Не так уже й часто. І зовсім за інших обставин…

Вона сперлася долонями на землю:

— Але ж це, власне кажучи, ганьба — отак ходити по святій землі та майже зовсім нічого не знати про неї. Навіть кількох назв не знати…

— Не журись, — сказав я, — це ще невелика біда. Значно більша ганьба, коли людина взагалі не знає, чого вона тиняється по землі. Тут уже знання більшої чи меншої кількості назв нічим зарадити не може.

— Це тільки слова! Я певна, що ти просто лінивий.

Я обернувся до неї.

— Авжеж. Але про лінощі люди ще далеко не все знають. Вони — початок кожного щастя і кінець будь-якої філософії.

Іди полеж іще трохи біля мене. Людина надто мало лежить. Вона завжди стоїть або сидить. Це шкідливо для нормального біологічного самопочуття. Лише, коли лежиш, повністю доходиш згоди сам із собою.

Здалеку загуркотів і промчав повз нас якийсь автомобіль.

— Маленький «мерседес», — сказав я, не підводячи голови. — Чотирициліндровий.

— Ось їде ще один, — зауважила Пат.

— Так, я вже чую. «Рено». З радіатором — як у свині рило?

— Так.

— Тоді це «рено». А ось — послухай! — Оце їде справжня машина! «Ланчіа»! Вона наздожене тих двох, як вовк ягнят! Ти послухай лишень, як працює мотор! Як орган!

Машина вітром промчала повз нас.

— Тут ти, либонь, знаєш більше як три назви, правда?

— Авжеж. Тут уже я не помилюся.

Пат засміялась:

— То як же це — сумно чи ні?

— Зовсім не сумно. Цілком природно. Добра машина для мене іноді приємніша, як двадцять квітучих лук.

— Нечуле дитя двадцятого сторіччя! У тебе, мабуть, чуйності й на копійку немає…

— Як-то нема — ти ж бачиш: до машин я дуже чуйний.

Вона глянула на мене.

— Я теж, — сказала.

Десь на ялині закувала зозуля. Пат почала рахувати.

— Навіщо ти це робиш? — спитав я.

— А хіба ти не знаєш? Скільки разів вона прокує, стільки років іще житимеш…

— Ага, пригадав. Але є й іще одна прикмета: коли зозуля закує, треба потрусити своїми грішми. Тоді їх стане більше.

Я дістав з кишені дрібні гроші й, затиснувши їх між долонями, потрусив ними.