Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Цієї миті я виразно почув гуркіт «фордового» мотора на вулиці, і зараз же по тому пекарева машина в’їхала у ворота.

— Якщо тобі хочеться пити, любий Готфріде, — вимовив я з почуттям власної гідності, — то біжи швидше й купи дві пляшки рому, які я виграв у тебе. Зможеш випити ковточок безкоштовно… Бачиш онде надворі пекаря? Психологія, хлопчику мій! А тепер прибери звідси порожні пляшки! Потім зможеш узяти таксі й поїхати на заробіток, бо для складнішої комерції ти ще замолодий. Привіт, синку!

Вийшовши надвір, я розказав пекареві, що машину, мабуть, можна буде придбати. Щоправда, клієнт править поки що сім тисяч п’ятсот марок, але коли побачить готівку, то, безперечно, віддасть машину за сім тисяч.

Пекар слухав мене так неуважно, що я аж розгубився.

— О шостій я ще раз до нього подзвоню, — нарешті сказав я.

— О шостій? — Пекар стрепенувся, наче прокинувся від свого заціпеніння. — О шостій мені треба… — Він раптом обернувся до мене. — Поїдете зі мною?

— Куди? — здивувався я.

— До вашого приятеля, художника. Портрет готовий…

— Ах, он воно що! До Фердинанда Грау?

Він кивнув.

— їдьмо зі мною. Пізніше поговоримо й про машину.

Здавалося, ніби йому йдеться саме про те, щоб не їхати самому. А мені теж ішлося про те, щоб не залишати його самого. Тому я швидко погодився:

— Добре. Але ж це далеченько. Краще поїдьмо зараз же.

Вигляд у Фердинанда Гpay був кепський. Обличчя — землисте, опухле й ніби зіжмакане. Він зустрів нас біля входу до майстерні.

Пекар похапцем глянув на нього, він був якось дивно збуджений.

— Де портрет? — зразу ж спитав він.

Фердинанд махнув рукою в бік вікна, там на мольберті стояв портрет. Пекар швидко увійшов до майстерні й застиг перед портретом. Через кілька хвилин зняв капелюх — він так поспішав, що й не подумав його зняти.

Ми з Фердинандом стояли на дверях.

— Ну, як справи, Фердинанде? — спитав я.

Він зробив непевний жест рукою.

— Щось, може, трапилось?

— А що може трапитись?

— У тебе нездоровий вигляд…

— І більш нічого?

— Ні, більш нічого…

Він поклав мені на плече свою широку долоню й усміхнувся, нагадуючи чимось старого сенбернара.

Ми ще трохи почекали. Тоді й підійшли до пекаря. Портрет мене несподівано вразив. Голова вийшла чудова. Зі шлюбної фотографії та другого фото, де небіжчиця мала вигляд змарнілої людини, Фердинанд намалював ще зовсім молоду жінку, що дивилася з портрета серйозними, трохи безпорадними очима.

— Так, — сказав пекар, не обертаючись до нас, — це вона. — Він сказав це ніби сам до себе; здавалося, він навіть не помітив, як це в нього вихопилося.

— Вам добре видно? — спитав Фердинанд.

Пекар не відповів.

Фердинанд підійшов до мольберта і трохи повернув його. Тоді відступив назад і кивнув мені, запрошуючи до маленької кімнати поруч із майстернею.

— Ніколи б не подумав, — здивовано сказав він, — щоб звичайна знижка в ціні могла так розчулити людину. Він ридає…

— Раніше чи пізніше, а це може статися з кожним, — сказав я. — Цей опам’ятався трохи запізно…

— Запізно, — погодився Фердинанд, — завжди все запізно. Так уже воно повелося в житті, Роббі.

Він повільно походжав по кімнатці.

— Хай він побуде там трохи на самоті. А ми тим часом могли б зіграти партію в шахи.

— У тебе золота вдача, — сказав я.

Грау зупинився.

— А що? Йому ж однаково нічим не зарадиш. А коли завжди думати тільки про таке, то й сміху людського на землі не почуєш, Роббі…

— Знову твоя правда, — погодився я, — ну, давай зіграємо швиденько партію.

Ми розставили фігури й почали. Фердинанд виграв без будь-яких зусиль. Він дав мені мат турою й слоном, навіть не зрушивши з місця королеву.

— Здорово! — сказав я. — Вигляд у тебе, наче ти три ночі не спав, а граєш, як морський розбійник.

— Коли в мене меланхолія, я завжди граю добре, — відповів Фердинанд.

— А чого це в тебе меланхолія?

— Та просто так. Бо вечоріє. Порядна людина завжди надвечір впадає в меланхолію. Не з якихось там причин, а так… Хтозна й чого…

— Але тоді тільки, коли вона самотня, — зауважив я.

— Авжеж. Година сутінок. Година самотності. Година, коли коньяк смакує найкраще…

Він приніс пляшку та дві чарки.

— А може, підемо до пекаря? — спитав я.

— Зараз підемо. — Він налив чарки. — Будьмо, Роббі! Бо всі ми хоч так, хоч сяк, а колись вріжемо дуба.

— Будьмо, Фердинанде! За те, що ми ще живі поки що!

— Будьмо, — сказав він. — Ми не раз уже були за крок від смерті, а живі. За це теж треба випити!