Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Вона поставила склянку на стіл. Я стояв, спершись на ліжко. У мене було таке почуття, ніби я після довгої, важкої подорожі повернувся додому.

Защебетали пташки. Десь грюкнули двері. То була пані Бендер, няня з притулку для немовлят. Я глянув на годинник. За півгодини Фріда буде на кухні, тоді ми вже не зможемо вийти з квартири непомітно. Пат ще спала. Вона дихала глибоко й рівно. Будити її було б злочином. Але що вдієш.

— Пат…

Вона щось пробурмотіла уві сні.

— Пат… — я проклинав усі на світі мебльовані кімнати. — Пат, пора… Я допоможу тобі одягтися.

Вона розплющила очі й усміхнулась, розніжена сном, як дитина.

Мене й цього разу, як завжди, здивувала оця її радість пробудження, я так любив у ній це. Бо я ніколи не прокидався радісний.

— Пат… Пані Залевська вже чистить свою штучну щелепу.

— Я сьогодні залишусь у тебе…

— Отут?

— Так…

Я підвівся.

— Блискуча ідея… але ж твої речі… вечірня сукня, черевички…

— То я й пробуду до вечора…

— А як же вдома?

— А ми подзвонимо туди, скажемо, що я десь заночувала…

— Це можна. Ти хочеш їсти?

— Ще ні.

— Про всяк випадок я швиденько поцуплю кілька свіжих булочок. Рознощик вішає їх у корзинці біля вхідних дверей. Тепер саме час.

Коли я повернувся, Пат стояла біля вікна. На ній були тільки її сріблясті черевички. М’яке ранкове світло, наче серпанок, падало їй на плечі.

— То ми забули все вчорашнє, Пат, правда? — спитав я.

Вона кивнула, не обернувшись до мене.

— Ми просто не будемо більше зустрічатися зі сторонніми людьми. Справжня любов не терпить сторонніх людей. Тоді ми не сваритимось і не ревнуватимемо. До біса того Бройєра з усім його товариством, правда ж?

— Авжеж, — мовила вона, — і ту Маркевич теж.

— Маркевич? А це хто?

— Та, з якою ти сидів коло прилавка в «Каскаді».

— Ага, — сказав я, раптом відчувши якесь задоволення, — і її теж.

Я вивернув свої кишені.

— Глянь-но сюди. Хоч якась користь від цієї історії — я виграв у покер купу грошей. На них ми сьогодні ввечері кудись підемо, гаразд? Але по-справжньому, без чужих. А за них ми забули, правда?

Вона кивнула.

Сонце сходило з-за даху будинку профспілок. Заблискотіли шибки вікон. Волосся Пат заяскріло, плечі стали злотаві.

— Як ти мені вчора казала, хто такий цей Бройєр? Я маю на увазі — за фахом?

— Архітектор.

— Архітектор, — повторив я, трохи вражений, бо радніший був би почути, що він взагалі ніщо, — ну й нехай собі архітектор, що ж із того, правда, Пат?

— Так, любий.

— Нічого ж особливого, правда?

— Анічогісінько! — переконливо сказала Пат, обернулась до мене і розсміялася. — Це ж ніщо, справді, ніщо. Сміття, та й годі!

— А кімнатка, Пат, хіба вона така вже жалюгідна? Звісно, інші люди мають кра…

— Вона — чудова, твоя кімната, — перебила мене Пат, — справді прекрасна кімната, любий, я не знаю кращої від неї!

— А я, Пат, у мене чимало недоліків, я ж усього лише шофер таксі, але…

— Ти мій найлюбіший, ти крадеш чужі булочки й глушиш ром, ти мій любий…

Вона кинулася мені в обійми.

— Ах, дурнику мій, як же хороше жити!

— Тільки разом з тобою, Пат! Правда, тільки з тобою. Пат!

Ранок розгорявся, сипав променями. Унизу, над могильними плитами, коливалися пасма туману. Крони дерев були вже залиті сонцем. З димарів на будинках кільцями здіймався дим. Гукали рознощики перших ранкових газет. Ми лягли й поринули в ранковий сон, такий чуткий, наче ми й не спали, а марили. Ми лежали, обнявшись, летячи кудись у дивний світ невідомого, зливши свої віддихи в один. Потім, о дев’ятій, я подзвонив спершу підполковникові Егберту фон Таке від імені таємного радника Буркгарда, а тоді Ленцові, щоб попросити його поїхати замість мене в ранкову поїздку на таксі.

Той одразу ж перебив мене:

— Та облиш, малий. Адже недурно твій Готфрід знавець різних примх людського серця… Я цього й сподівався. Щасти тобі, мій золотий хлопче!

— Заткни пельку, — радісно сказав я йому, а на кухні заявив, що я хворий і до півдня лежатиму в ліжку. Після того мені довелося аж тричі відбивати атаку занепокоєної пані Залевської, що пропонувала мені то чай з ромашкою, то аспірин, то компреси. Потім мені пощастило непомітно упхнути Пат до ванної кімнати. Нам нарешті дали спокій.

Через тиждень після того до нашої майстерні несподівано приїхав на своєму «форді» пекар.

— А вийди-но, Роббі, — сказав Ленц, сердито глянувши у вікно, — цей тістечковий Казанова, мабуть, хоче оголосити нам якусь рекламацію.