Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ми грали ще з годину. Я виграв досить багато. Больвіс увесь час програвав. Я пив, але не п’янів, тільки голова розболілася. Зелений змій не з’являвся перед очі… Лише все начебто відчувалося гостріше. У шлунку палала пожежа.

— Ну, годі тобі, з’їж чогось, — сказав мені Ленц. — Фреде, дай йому сендвіч і кілька сардинок. Сховай гроші, Роббі.

— Здамо ще раз.

— Згода. Востаннє. Ставка подвійна?

— Подвійна! — підхопили всі.

Я, недовго думаючи, прикупив до трефової десятки й до короля три карта: валета, даму й туза. З ними я виграв у Больві-са, який мав на руках чотири вісімки й підняв ставки хтозна-куди. Згадавши всіх чортів, він сплатив мені цілу купу грошей.

— От бачиш, — зауважив Ленц, — везуча погода!

Ми пересіли до прилавка. Больвіс спитав про «Карла». Він і досі не міг забути, що Кестер на перегонах обійшов його спортивну машину. Усе ще хотів купити «Карла».

— Спитай у Отто, — сказав йому Ленц. — Але я думаю, що він скоріше продасть тобі руку.

— Не вигадуй! — не міг втямити Больвіс.

— Тобі цього не зрозуміти, — сказав Ленц, — торговцеві, типовому нащадкові двадцятого сторіччя!

Фердинанд Грау засміявся. Фред теж. Нарешті почали сміятися всі. Якщо не посміятися з двадцятого сторіччя, то хоч вішайся. Проте й сміятися довго не можна. Бо хотілося, власне кажучи, плаката.

— Ти танцюєш, Готфріде? — спитав я.

— Звичайно. Я ж був колись учителем танців. Ти хіба забув?

— Забув… Нехай забуває! — сказав Фердинанд Грау. — Забуття — це секрет вічної молодості. Старіють, бо багато чого пам’ятають. А забувають надто мало.

— Ні, — заперечив Ленц. — Забувають завжди тільки непотрібне.

— Можеш ти мене навчити? — спитав я.

— Танцювати? За один вечір, малий. Оце й усе твоє лихо?

— Нема в мене ніякого лиха, — відповів я. — Так, голова болить…

— Це, Роббі, хвороба нашої доби, — сказав Фердинанд. — Найкраще було б народитися зовсім без голови.

Я пішов ще й до кав’ярні «Інтернаціональ». Алоїс уже збирався спускати жалюзі.

— Є ще хтось? — запитав я.

— Роза.

— Ходімо вип’ємо втрьох по одній.

— Згода!

Роза сиділа коло прилавка та плела маленькі вовняні панчішки для своєї доньки. Показала мені зразок і сказала, що кофточку вона вже сплела.

— А як сьогодні заробіток? — спитав я.

— Поганий. Усі без грошей.

— Позичити тобі? Ось — виграв у покер.

— Виграні гроші приносять щастя, — сказала Роза і, поплювавши на них, сховала.

Алоїс приніс три чарки. Потім, коли прийшла Фріці, ще одну.

— Годі, — сказав він нарешті. — Зморився, як пес.

Він вимкнув світло. Ми пішли. Роза попрощалася з нами біля входу. Фріці вчепилася до Алоїса. Легкою, молодою ходою вона пішла поруч нього. А він зачовгав своїми плоскостопими ногами по бруку. Я став і подивився їм услід. Побачив, як Фріці схилилася до задрипаного, згорбленого офіціанта й поцілувала його. Він байдуже відсторонив її. І раптом, — не знаю навіть, чого це на мене найшло, — коли я обернувся і глянув на безлюдну вулицю, на будинки з темними вікнами, на холодне нічне небо, мене наче обухом по голові вдарив такий тужливий порив до Пат, що я ледве встояв на ногах. Я нічого не розумів: ані себе, ані своєї поведінки, ані всього цього вечора, що допіру минув, — нічогісінько.

Прихилившись до стіни, я дивився просто себе. Не міг збагнути, навіщо я все це накоїв, заплутався в чомусь, що пошматувало мене, зробило нерозумним і несправедливим, кидало на всі боки, вщент розбило те, що я ледве-ледве стулив докупи. Я безпорадно стояв під стіною і не знав, що мені робити. Додому не хотілося, там мені стало б іще гірше. Нарешті я пригадав, що в Альфонса, мабуть, ще відкрито. Пішов туди, щоб лишитися там до ранку. Коли я зайшов, Альфонс не сказав і слова, кинув на мене швидкий погляд і знову заглибився у свою газету. Я сів до столика й почав куняти. Нікого вже тут не було. Я думав про Пат. Тільки про неї. Думав про те, як я поводився, згадував кожну подробицю. І все оберталося проти мене. Тільки я сам був у всьому винен. Просто здурів. Я втупився очима в стіл. У голові стугоніла кров. Я лютував сам на себе, мені було гірко, я був збентежений. Так, тільки я, тільки я сам зруйнував усе.

Раптом щось дзенькнуло й забряжчало. Це я з усієї сили стукнув чаркою і розбив її.

— Теж розвага, — сказав Альфонс, устаючи.

Він витяг у мене з руки уламок скла.

— Пробач мені, будь ласка, — сказав я. — Сам не тямлю, що роблю.

Він приніс вату й пластир.

— Іди до дівчат, — порадив він. — Так буде краще.