Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Любий, слухай краще музику, — відповіла Пат.

««Каскад», — подумав я, зважаючи, скільки в мене ще залишилося грошей. — Там здеруть дай Боже!»

Спонукуваний похмурою цікавістю, я пішов із Пат. Мало того, що накаркала пані Залевська, мені ще бракувало цього Бройєра… Він уже чекав на нас біля виходу.

Я гукнув таксі.

— Облиште, — сказав Бройєр, — у моїй машині вистачить місця.

— Гаразд, — погодився я. Смішно було б учинити щось інше. А проте це мене злостило.

Пат знала Бройєрову машину — великий «пакард», що стояв проти театру на стоянці. Вона пішла до нього.

— А! Він уже перефарбований, — зауважила вона, спинившись перед машиною.

— Так, у сірий колір, — відповів Бройєр, — тобі так більше подобається?

— Значно більше!

Бройєр звернувся до мене:

— А вам? Подобається вам цей колір?

— Я ж не знаю, який колір був досі…

— Чорний.

— Чорний колір дуже показний…

— Авжеж. Але ж інколи хочеться поміняти колір! Ну, на осінь знову перефарбуємо.

Поїхали в «Каскад». То був досить вишуканий танцзал із чудовим оркестром.

— Здається, все зайнято, — зрадів я, коли ми підійшли до входу.

— Шкода, — вимовила Пат.

— Це ми зараз влаштуємо, — заспокоїв її Бройєр і пішов до директора.

Його тут, напевне, добре знали, бо для нас занесли стіл, стільці, і за якихось кілька хвилин ми вже сиділи чи не на найкращому місці в залі, з якого видно було весь танцювальний майданчик. Оркестр грав танго. Пат схилилась до бар’єрчика.

— Я так давно не танцювала…

Бройєр устав.

— Потанцюємо?

Вона глянула на мене сяючими очима.

— А я тим часом щось замовлю, — сказав я.

— Добре.

Танго тривало довго. Танцюючи, Пат час від часу поглядала на мене й усміхалася. Я кивав їй у відповідь, але почувався кепсько. Пат була чарівна й танцювала прекрасно. Але й Бройєр, на жаль, танцював добре, і обоє якнайліпше пасували одне до одного. Вони танцювали так, ніби їм часто доводилося танцювати удвох. Я замовив собі подвійний ром. Пат із Бройєром повернулися до столика. Бройєр пішов привітатися з кимось із знайомих, і на якусь хвилину ми залишилися з Пат самі.

— Ти давно знаєш цього хлопця? — спитав я.

— Давно. А чого ти питаєш?

— Просто собі питаю. І часто ти бувала з ним тут?

Вона пильно подивилась на мене.

— Я вже не пам’ятаю, Роббі…

— Таке пам’ятають, — наполягав я, хоча розумів, що саме вона хотіла цим сказати.

Вона похитала головою і посміхнулася. Я дуже любив її цієї миті. Вона хотіла показати мені, що колишнє вже все забулося. Але щось гризло мене. Я знав — оте щось копійки ламаної не варте, але позбутися цього відчуття ніяк не міг. Я поставив чарку на стіл.

— Можеш мені все сказати. Нічого в цьому немає такого.

Вона знову глянула на мене.

— Невже ти гадаєш, що ми б у такому разі поїхали сюди?

— Ні, — присоромлено відповів я.

Знову заграв оркестр. Підійшов Бройєр.

— Блюз, — сказав він мені. — Чудово! Хочете потанцювати?

— Ні! — відказав я.

— Шкода.

— А ти спробуй, Роббі, — мовила Пат.

— Краще не треба.

— Але чому? — спитав Бройєр.

— Не маю з того приємності, — відповів я непривітно. — Та й не вчився того ніколи. Часу не було. А ви собі танцюйте, я вже тут якось сам розважатимусь.

Пат вагалася.

— Але ж, Пат, — сказав я, — ти цим так тішишся!

— Це правда, та чим ти тут розважатимешся?

— Оцим! — показав я на свою чарку. — Це теж своєрідний танок…

Вони пішли. Я кивнув кельнерові й допив чарку. А потім сидів собі коло столу й перелічував горішки солоного мигдалю. Наді мною витала тінь пані Залевської.

Бройєр привів до нашого столу кількох своїх знайомих: двох гарненьких жінок і молодого ще на вигляд чоловіка із геть лисою маленькою головою. Потім до нас підсів іще й четвертий. Усі вони поводилися невимушено, впевнено, елегантно. Пат знала всіх чотирьох.

Я почувався незграбним, якимсь бовдуром. Досі ми завжди бували з Пат самі, а тепер я вперше опинився серед людей, з якими вона була знайома колись. Я не знав, як мені поводитися. А вони рухалися непомітно, невимушено, вони жили в умовах, де все робиться само собою, де не бачать нічого такого, чого не хочуть бачити, вони прийшли із зовсім іншого світу. Був би я тут сам або з Ленцом чи Кестером, я не звертав би на них уваги, мені до всього було б байдуже. Але ж тут Пат, це були її знайомі, а тому — все одразу ж ускладнювалося, паралізувало мене, змушувало до порівнянь.

Бройєр запропонував піти до іншого ресторану.