Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Вороже подивився я на всю цю юрму.

— Ні, — відповів я, — нічого я не забув.

Тоді підійшов до каси й поміняв квитки. Узяв два місця в ложі, хоч це коштувало цілу купу грошей. Не хотів, щоб Пат сиділа поміж цих упевнених людей, для яких усе в світі було доступне. Не хотів, щоб вона належала до їхнього товариства. Хотів, щоб вона була тільки зі мною.

Давно вже я не був у театрі. Та й тепер не пішов би, якби не Пат. Театри, концерти, книжки — я майже втратив смак до всіх цих буржуазних звичок. Не ті були часи. Щодо політичного життя, розігрувалося досить комедій, то стрілянина, яка спалахувала щовечора, правила замість концертів, а велетенська книга людської недолі та злиднів вражала сильніше, ніж усі книгозбірні світу.

На ярусах і в партері було повно людей. Тільки-но ми сіли на свої місця, як погасло світло. І тільки тьмяні вогні рампи ледь освітлювали зал. Гомінкими хвилями полилася музика, підхопила й понесла з собою геть усе…

Я відсунув стілець у куток ложі. Я не бачив ні сцени, ні глядачів з їхніми блідими обличчями. Я тільки слухав музику й дивився на Пат.

Музика до «Гофманових казок» заворожила зал. Вона була ніби південний вітер, ніби тепла ніч, ніби напнуте вітрило десь у піднебессі — така нереальна й фантастична. Під її впливом відкривалися далекі барвисті простори, у ній ніби гомонів могутній потік нетутешнього життя, не було вже ні меж простору, ні ваги тіл, лишилися тільки блиск, мелодія, кохання; не можна було навіть уявити собі, що десь там, за стінами, панують недоля, муки й розпач, панують саме в той час, коли лунає ця музика.

Сяйво зі сцени таємниче освітлювало обличчя Пат. Вона вся поринула в музику, і я любив її ще більше, бо вона не сперлася на мене, не шукала моєї руки, навіть не дивилася на мене, а, здавалося, зовсім і не думала, забула про мене. Мені завжди було гидко, коли змішували різні речі, я ненавидів це тваринне прагнення одне одного саме тоді, коли людину поглинає краса й сила великого твору мистецтва, ненавидів оті хтиві погляди закоханих, оте безтямне пригортання одне до одного, непристойне бараняче щастя, неспроможне піднестися вище себе, ненавидів оте розпатякування про злиття двох закоханих душ в одну, бо вважав, що двоє повинні залишатися кожне самим собою, а не ставати одним, що треба якнайчастіше розлучатися, щоб знов і знов мати радість від зустрічей. Тільки той, хто часто бував самотнім, знає, що таке щастя знайти рідну тобі душу. Усе інше тільки руйнує таїну й захват кохання. А що сильніше може розірвати магічну сферу самотності, як не вир почуттів, не підкорення душевному зворушенню, не сила стихії, не буря, ніч, музика? І кохання…

Спалахнуло світло. На мить я заплющив очі. Про що я думав оце тільки-но? Пат обернулася. Я побачив, що люди посунули до дверей. Був великий антракт.

— Хочеш вийти? — спитав я.

Пат похитала головою.

— Хай Бог боронить! Ненавиджу, як ходять отам і витріщають одне на одного очі.

Я вийшов, щоб принести їй апельсинового соку. У буфеті було не протовпитись. У багатьох музика якимсь чином збуджує апетит. Гарячі сосиски хапали так, наче вибухнула епідемія голодного тифу.

Повернувшись до ложі зі склянкою соку, я побачив, що стоїть якийсь чоловік за кріслом Пат. Повернувши до нього голову, вона жваво розмовляла.

— Роберте, це — пан Бройєр, — сказала Пат.

«Пан Дурило», — подумав я і невдоволено глянув на нього. Вона сказала «Роберт», а не «Роббі»… Я поставив склянку на бар’єр ложі та став чекати, коли цей чоловік піде. На ньому був чудово пошитий смокінг. Він розводився про режисуру, про виконавців і не йшов. Пат звернулася до мене:

— Пан Бройєр питає, чи не підемо ми після спектаклю в «Каскад»?

— Якщо тобі так хочеться…

Пан Бройєр сказав, що там можна було б трохи потанцювати. Він поводився дуже чемно й загалом подобався мені. Але була в ньому та неприємна елегантність і невимушеність, які, так мені здавалося, мали справляти враження на Пат і яких мені самому бракувало. Раптом — я просто не міг цьому повірити — я почув, що він звертається до Пат на «ти». І хоч на це могла бути сотня не вартих уваги причин, я залюбки викинув би цього типа вниз, до оркестру.

Пролунав дзвінок. Музиканти налаштовували інструменти. Тоненько повискували скрипки.

— Отже, домовилися? Зустрінемось біля входу, — сказав Бройєр і пішов нарешті.

— А це що за волоцюга? — спитав я.

— Це не волоцюга, а симпатичний чоловік. Давній знайомий.

— Я маю зуб на твоїх давніх знайомих, — сказав я.