Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Кестер зупинив машину неподалік від кладовища. Він не поїхав ні до Пат, ні до мене, а став просто десь поблизу, певно, знаючи, що ми хочемо побути самі. Ми вийшли з машини. Кестер і Ленц зразу ж, не озирнувшись, помчали далі. Я подивив-ся їм услід. На мить мене охопило дивне почуття. Вони поїхали, поїхали мої товариші, а я залишився, не поїхав з ними.

— Ходімо, — сказав я Пат, відганяючи ці думки.

Вона подивилась на мене так, ніби про щось здогадуючись.

— їдь із ними, — сказала вона.

— Ні, — заперечив я.

— Тобі ж хочеться поїхати з ними…

— Таке скажеш! — відповів я, добре знаючи, що вона має рацію. — Ходімо!

Ми пішли вздовж кладовища, ще трохи похитуючись від вітру та швидкої їзди.

— Роббі, — звернулася до мене Пат, — я краще піду додому.

— Чому?

— Не хочу, щоб ти заради мене зрікався чогось.

— Що це ти надумала, чого це я зрікаюсь?

— Своїх товаришів…

— Я зовсім не зрікаюсь їх, бо ж завтра вранці я усіх знову побачу.

— Ти ж розумієш, про що я кажу, — мовила вона, — досі ти бував з ними набагато більше, як тепер.

— Бо тоді не було тебе, — відповів я і відімкнув двері.

Вона похитала головою.

— Це зовсім інше.

— Звісно, що інше. Хвалити Бога!

Я взяв її на руки й поніс коридором до своєї кімнати.

— Тобі потрібні товариші, — сказала вона мені в саме вухо.

— Ти мені теж потрібна, — відказав я.

— Але не так, як вони…

— Це ще ми побачимо…

Я пхнув двері і поставив Пат на підлогу. Вона не відпускала мене.

— Я — дуже поганенький товариш, Роббі.

— Мабуть. Мені й не потрібна жінка, як товариш. Я хочу мати кохану.

— А я й не кохана, — пробурмотіла вона.

— А хто ж ти тоді?

— Не половинка й не ціле. Так, фрагмент…

— А це найкраще! Це збуджує фантазію. Таких жінок люблять довіку. Стопроцентні жінки швидко надокучають. Бездоганні так само. А от «фрагменти» — ніколи.

Була четверта година ночі. Я провів Пат додому й повертався до себе. Почало вже займатися на світ. Пахло ранком.

Я йшов додому вздовж кладовища, повз кав’ярню «Інтерна-ціональ». Аж раптом відчинилися двері шоферської харчівень-ки поряд з будинком профспілок і вийшла дівчина. Маленький капелюшок, потерте червоне пальтечко, високі лакові черевики — я вже пройшов був мимо, коли враз упізнав її:

— Лізо…

— Тебе, виявляється, ще теж можна зустріти? — сказала вона.

— Звідки це ти? — спитав я.

Вона якось невиразно махнула рукою.

— Ось чекала тут. Думала, що ти проходитимеш мимо. Бо ж ти саме в цю пору йдеш додому.

— Так, це правда.

— Підеш зі мною? — спитала вона.

Я знітився.

— Це неможливо…

— Грошей не треба, — швидко промовила вона.

— Не в тім річ, — відповів я необачно, — гроші в мене є…

— А, он воно що, — гірко сказала вона й відступила на крок, щоб піти геть.

Я схопив її за руку.

— Ні, Лізо…

Худенька й бліда, стояла вона на безлюдній, сірій вулиці. Такою я зустрів її кілька років тому; жив я тоді, ні про що не думаючи, нічого не сподіваючись. Спочатку вона була недовірлива, як і всі ці дівчата, але згодом, коли ми кілька разів поговорили з нею, стала довірливіша й прихилилась до мене. То були якісь чудні стосунки. Траплялося, що я не бачив її цілі тижні, а тоді раптом вона стояла на якомусь розі й чекала на мене. Обоє ми не мали тоді нікого й нічого, отож навіть та крихітка тепла, що ми могли дати одне одному, важила для кожного з нас більше, ніж то звичайно буває. Я давно вже не бачив її, а відколи познайомився з Пат — ні разу.

— Куди це ти поділася, Лізо?

Вона знизала плечима.

— Хіба не однаково… Оце захотіла побачити тебе. Ну, то я піду собі…

— Як же ти живеш?

— Облиш… — відповіла вона. — Не силуй себе…

Губи в неї тремтіли. Було видно, що вона голодна.

— Я трохи пройдуся з тобою, — сказав я.

Її злиденне, байдуже обличчя повії пожвавішало, набуло дитячого виразу. Дорогою, в одній із шоферських харчівеньок, що не зачинялися цілу ніч, я купив їй чогось трохи поїсти. Спочатку вона відмовлялась, і тільки коли я сказав, що й сам хочу їсти, погодилась. Але пильнувала, щоб мене не ошукали, не підсунули погані шматки. Не хотіла, щоб я взяв півфунта шинки, на її думку, досить буде й чверті фунта, якщо ми ще візьмемо трохи франкфуртських сосисок. Але я взяв-таки півфунта та ще й дві бляшанки сосисок.

Аіза мешкала в комірчині під дахом, яку вона сяк-так умеблювала. На столі — гасова лампа, коло ліжка у пляшці — свічка. По стінах — вирізані з журналів і пришпилені кнопками картинки. На комоді — кілька детективних романів і пачка порнографічних знімків. Деякі відвідувачі, особливо жонаті, люблять подивитися на таке.