Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Оце-то схованка! — вихопилося в Пат. — У бузку!

— Стерпіти можна, — сказав Готфрід, підводячись. — Прошу, спробуйте!

Пат сіла на стільчик. Обличчя її біліло поміж квітів.

— Я схибнувся на бузку, — заявив останній із романтиків — Для мене втілення туги за рідним краєм — це бузок. Навесні тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року я раптом стрімголов виїхав з Ріо-де-Жанейро додому тільки через те, що згадав: адже тут саме цвіте бузок. А коли приїхав, то виявилося, що запізнився… — Він засміявся: — Завжди так буває…

— Ріо-де-Жанейро… — Пат притягла до себе гілочку бузку. — То ви там були разом?

Готфрід остовпів. Мені раптом мороз поза шкірою пішов.

— Гляньте-но на місяць! — квапливо сказав я, благально наступаючи Ленцові на ногу.

Спалахнула сигарета, і я побачив, як він ледь усміхнувся й підморгнув мені. Це був порятунок.

— Ні, ми не були там разом, — відповів Готфрід. — Тоді я був там сам. А чи не випити нам по останньому ковточку цього напою?

— Я — ні, — похитала головою Пат. — Я не можу так багато пити вина.

о

Почувши, що нас кличе Фердинанд, ми пішли до нього. Його масивна постать стояла на дверях.

— Заходьте, дітки! — сказав він. — Таким людям, як ми, вночі нічого робити на лоні природи. Вночі вона прагне бути на самоті. Селянин, рибалка — інша річ, а нам, городянам із притупленими інстинктами, нічого… — Він поклав руку на плече Готфрідові. — Ніч, Готфріде, це протест природи проти прокази, яку несе цивілізація. Порядна людина не може цього довго витримувати. Вона зауважить, що її вигнано, виштовхнуто з мовчазного оточення дерев, тварин, зірок, несвідомого життя. — Фердинанд усміхнувся тією чудною усмішкою, про яку ніколи не можна було сказати — сумна вона чи весела. — Заходьте, дітки! Зігріємося спогадами! Ах, згадаємо той чудовий час, коли ми були ще травинками або ящірками, десь отак п’ятдесят чи шістдесят тисяч років тому. Господи, як же ми деградували відтоді!

Він узяв Пат за руку.

— Коли б ми хоч трохи не любили красу, все пропало б. — Ніжним рухом своїх велетенських лаписьк він поклав її долоню собі під лікоть. — Срібна летюча зірко над вируючою прірвою, може, вип’єте чарку зі старим як світ дідом?

— Вип’ю, — кивнула Пат. — Усе, що ви забажаєте.

Вони пішли в дім. Поряд з ним Пат здавалася його донькою.

Стрункою, сміливою і юною донькою стомленого велетня доісторичних часів.

Об одинадцятій ми вирушили додому. Валентин і Фердинанд поїхали в таксі, вів машину Валентин. Решта поїхала «Карлом». Ніч була тепла, і Кестер вибрав шлях не навпростець до міста, а в об’їзд — через села, що мирно спали обабіч шосе; де-не-де блимали поодинокі вогні, валували собаки. Ленц сидів поруч Отто й щось наспівував. Ми з Пат принишкли на задньому сидінні.

Кестер майстерно вів машину. Повороти він брав, як птах, наче то для нього була дитяча забавка. Він не їздив рвучко, як здебільшого всі гонщики. На звивистій дорозі можна було спокійно спати — так плавно йшла машина; швидкості ви й не помічали.

По тому, як шаруділи шини, ми визначали, яка під нами дорога. На асфальті вони аж свистіли, на бруківці — глухо хур-чали. Світло фар мчало поперед нас, як двоє довжелезних сірих хортів, вихоплюючи з темряви тремтячу алею беріз, ряд тополь, телеграфні стовпи, які шугали повз нас, низенькі будиночки й вишикувані в мовчазному параді дерева на узлісках. А над нами в бездонному небі й розсипах тисяч зірок в’юнився ясною смугою Чумацький Шлях… Швидкість збільшувалась. Я вкрив Пат нашими пальтами. Вона усміхнулась мені.

— Ти мене любиш? — спитав я.

Вона заперечливо похитала головою.

— А ти мене?

— Ні. Яке це щастя, правда?

— Велике щастя!

— Тоді з нами нічого й не може скоїтися, правда?

— Нічогісінько! — відповіла вона й узяла мою руку.

Дорога повернула вниз, пішла уздовж залізничного насипу.

Зблискували рейки. Далеко попереду замиготів червоний вогник. «Карл» ревнув і кинувся навздогін. То був експрес із спальними вагонами та яскраво освітленим вагоном-рестораном. Ми наздогнали поїзд. З вікон нам махали люди, але ми не відповідали. Ми обігнали поїзд. Я озирнувся. Паровоз вивергав дим, сипав іскрами. Він глухо тупотів у синій ночі. Ми перегнали його, — але ми їхали до міста, де таксі, ремонтні майстерні, мебльовані кімнати… А він тупотів повз узлісся, поля і річки в якусь далечінь, у світ пригод.

Назустріч нам мчали вулиці й будинки. «Карл» пішов повільніше, але все ще ревів, як дикий звір.