Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Готфрід і справді упорався. Він знав усі ціни, всі найбільш ходові рецепти коктейлів. Він так спритно розмахував шейкером, наче ціле своє життя нічого іншого й не робив.

За годину підійшов і Фред. Шлунок у нього був вилуджений, отож прочумався він швидко.

— Пробач, Фреде, — сказав я, — треба було нам спершу чогось попоїсти.

— Та зі мною вже все гаразд, — відповів він. — Часом воно не завадить.

— Може, й так.

Підійшовши до телефону, я подзвонив Пат. Усе, що я перед тим передумав, розвіялось, як дим. Вона взяла слухавку.

— За чверть години буду біля парадного! — випалив я і повісив слухавку. Я боявся, чи не скаже вона, що стомилася, й не захоче вийти. А я мусив її побачити.

Вона вийшла. Коли вона відмикала парадні двері, я поцілував шибку в тому місці, проти якого була її голова. Вона хотіла щось сказати, але я не дав їй і слова мовити. Я поцілував її, і ми побігли удвох вулицею, аж поки не натрапили на таксі. Блиснуло, загуркотів грім.

— Мерщій, зараз лине дощ! — гукнув я.

Ми сіли в машину. Перші краплини застукотіли по верху таксі. Машина підскакувала на вибоїстій дорозі. Усе було чудесним — на кожній вибоїні я відчував Пат. Усе було чудесне — дощ, місто, напої, все було якесь безмежне і прекрасне. У мене був чудовий настрій — якийсь прозорий, піднесений, такий, який буває, коли сп’янієш, а тоді перебореш своє сп’яніння. Десь ділося моє зніяковіння, ніч була сповнена глибокої сили й блиску. Ніщо вже не могло скоїтися, не було ніякої фальші.

Дощ линув, тільки-но ми вийшли з машини. Поки я платив, брук іще був у темних цяточках від краплин дощу, наче пантера, але ми ще не встигли дійти до дверей, як він почорнів і ніби бризкав сріблом — з неба лив безперервний потік води. Я не вмикав світла. Блискавки освітлювали кімнату. Над містом шаленіла гроза. Безугавно гуркотів грім.

— Тепер тут хоч би й кричав — ніхто не почує! — гукнув я до Пат.

Спалахували шибки. Чорні силуети дерев на кладовищі на якусь мить з’являлися на тлі сліпучо-синього неба, а тоді, поглинуті гуркотом, враз зникали в пітьмі, під час спалахів у рамі вікна, наче сама випромінюючи світло, виникала гнучка постать Пат. Я обняв її за плечі; вона пригорнулась до мене; я відчув її уста, її віддих і забув про все на світі…

У нашій майстерні все ще було порожньо, як на току перед жнивами. Отож ми вирішили не продавати куплену на аукціоні машину, а поки що самим використати її як таксі. Ми з Ленцом мали їздити на ній по черзі. Кестер з Юпом і самі могли впоратись у майстерні, поки дістанемо нові замовлення.

Ми з Ленцом кинули жеребок, кому їхати першому. Випало мені. Набравши повну кишеню дрібних грошей та взявши документи, я, не поспішаючи, поїхав вулицями міста, Щоб насамперед підшукати собі добру стоянку. Я вперше вів таксі й почувався трохи дивно. Бо ж будь-який ідіот міг мене спинити та звеліти кудись-то їхати. Почуття не дуже приємне.

Нарешті я знайшов місце, де стояло лише п’ять машин. Стоянка була проти готелю «Вальдекергоф», у діловому кварталі, де було чимало установ і можна було сподіватися на жвавіший попит. Я вимкнув мотор і вийшов з машини. Від одного таксі, що стояли попереду, відійшов здоровий хлопець у шкіряному пальті й рушив до мене.

— Забирайся звідси! — пробурчав він.

Я спокійно дивився на нього, зважуючи, що коли вже дійде до бійки, то найкраще застосувати удар знизу — аперкот. У своєму пальті він не зможе швидко підняти руки, щоб боронитися.

— Не второпав? — допитувався шофер у шкіряному пальті й виплюнув сигарету мені під ноги. — Забирайся геть! Тут і без тебе вистачає!

Він розізлився, що під’їхав іще один, це зрозуміло, але ж і я мав право стояти тут.

— Я поставлю відступного… — сказав я.

Це було все, що я міг зробити; так за звичаєм робили всі новаки на стоянках. Підійшов якийсь молодий шофер.

— Гаразд, колего. Облиш, Густаве!

Але Густавові щось у мені не сподобалось. Я знав, що саме. Він відчув, що я новак у цій справі.

— Лічу до трьох, — сказав Густав. Він був на голову вищий від мене і, певне, хотів скористатися з цього.

Я вже бачив, що його не вмовиш. Треба було або їхати звідси, або битися.

— Раз! — сказав Густав і розстебнув пальто.

— Та годі тобі, — спробував я ще раз вгамувати його. — Краще ходімо та вип’ємо по чарці!

— Два! — гаркнув Густав.

Він, з усього було видно, хотів як слід полічити мені ребра.

— Плюс іще один — і буде… — він збив картуза набакир.

— Заткни пельку, ідіоте! — раптом загорлав я.