Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— То це твоє ліжко, Пат… — сказав я нарешті.

Вона посміхнулась.

— А чиє ж воно може бути, Роббі?

— Та й справді! — я звів на неї очі. — А ось і телефон… Тепер я й це знаю… Ну, я піду. Прощавай, Пат!

Вона доторкнулась долонями до моїх скронь. Як чудово було б залишитися тут, цього вечора бути біля неї під цією м’якою синьою ковдрою… Але щось стримувало мене. Не ніяковість і не страх чи обережність, — просто дуже велика ніжність, ніжність, що була сильніша за жагу…

— Прощавай, Пат, — сказав я. — Гарно було в тебе. Краще, ніж ти думаєш… І ром… і те, що ти про це подумала!

— Та це ж так просто…

— Для мене не просто. Я до такого не звик.

Знов пансіон пані Залевської. Я, замислившись, посидів у своїй кімнаті. Мені не подобалося, що Пат має чимсь завдячувати Біндінгові. Я вийшов у коридор і попрямував до Ерни Беніг.

— Я до вас у серйозній справі, — почав я. — Який сьогодні попит на жіночу працю, Ерно?

— Отакої! — здивувалася вона. — Не сподівалася від вас такого — як сніг на голову! А втім, попит аж надто малий…

— І нічим не можна допомогти? — спитав я.

— А який фах?

— Ну, секретарка, діловод тощо.

Вона махнула рукою:

— Сотні тисяч без роботи. Може, у вашої дами є якісь переваги?

— У неї прекрасна зовнішність, — сказав я.

— Скільки слів? — спитала Ерна.

_ Що?!

— Скільки слів вона пише за хвилину? Скількома мовами?

— Уявлення не маю, — відповів я, — я думав так, для представництва..

— Голубчику, — заговорила Ерна, — все це я знаю напам’ять: дама з доброї родини, знала колись кращі дні, змушена тепер… і таке інше і тому подібне. Безнадійна справа, скажу вам одверто. Хіба що хтось зацікавиться нею з особливих причин і впхне кудись. Ви ж добре розумієте, з яких саме причин. А ви цього, звісно, не схочете?

— Дивне запитання, — пробурмотів я.

— Не таке вже й дивне, як ви собі думаєте, — гірко промовила Ерна, — всяк буває.

Я згадав про стосунки Ерни з її шефом.

— Але я дам вам гарну пораду, — вела Ерна далі. — Постарайтеся заробляти, щоб вистачило на двох. Це — найпростіший вихід. Одружіться.

— Непогано було б, — сказав я, сміючись. — Хотів би я мати стільки довіри до самого себе…

Ерна якось дивно глянула на мене. Де й ділася її жвавість, і вона враз наче постаріла, зів’яла.

— От що я вам скажу, — заговорила вона знову. — Мені живеться добре, є в мене все, навіть і таке, що мені зовсім не потрібне. Але повірте мені: якби до мене прийшов хтось і запропонував жити разом, отак насправді, по-чесному, я покинула б отут увесь цей мотлох і переїхала б із ним хоч би й до мансарди. — Її обличчя знову набуло її звичайного виразу. — Ну, годі про це — в кожній людині приховано хоч трохи сентиментальності. — Вона підморгнула мені крізь дим сигарети. — Здається, у вас теж?

— Та де там, — вихопилося в мене.

— Авжеж, авжеж! — наполягала Ерна. — І коли ти цього не сподіваєшся, вона з тебе й вихлюпується…

— З мене — не вихлюпнеться! — заперечив я.

До восьмої години я ще так-сяк терпів у своїй комірчині, Потім мені набридло сидіти самому, і я пішов до бару, щоб побачити там когось.

Валентин був уже там.

— Сідай, — запросив він мене. — Що питимеш?

— Ром, — відповів я. — Від сьогодні в мене з ромом особливі стосунки.

— Ром для солдата — як молоко, — сказав Валентин. — До речі, в тебе добрий вигляд, Роббі.

— Хіба?

— Авжеж. Помолодів!

— І це добре, — сказав я. — Будьмо, Валентине!

— Будьмо, Роббі!

Ми поставили чарки на стіл і подивились один на одного. Тоді не втримались і… обидва розсміялися.

— Ти, старий чорте! — сказав Валентин.

— Друзяко, трясця твоїй матері! — відповів я. — А тепер чого вип’ємо?

— Того самого ще…

— Згода!

Фред налив.

— Ну, то будьмо ж, Валентине!

— Будьмо, Роббі!

— Правда ж, чудесне це слово: «Будьмо!»

— Найкраще з усіх слів!

Ми проказали це слово ще кілька разів. Тоді Валентин пішов.

Я лишився в барі. Крім Фреда, там не було вже нікого. Я дивився на старі, освітлені зсередини географічні карти на абажурах, на судна з пожовклими вітрилами й думав про Пат. Мені дуже хотілося їй подзвонити, але я присилував себе не робити цього. Я не дозволяв собі навіть думати про неї так багато. Я хотів, щоб вона була для мене несподіваним дарунком щастя, дарунком, що дістався мені на якийсь час, а тоді зникне назавжди, — і тільки. Я не хотів навіть у думках припустити, що це щось більше, значніше. Я надто добре знав, що кожне кохання прагне бути вічним і в цьому його одвічна мука. Немає нічого сталого. Нічого.