Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Велика, нічим не обставлена кімната ніби розчинялась у вечірніх сутінках. Десь поблизу лунали тихі кроки — хтось походжав туди й сюди. То була економка, що ніколи не виходила, коли тут бував хтось із нас. Вона вважала, що ми намовляємо Грау проти неї, і ненавиділа нас.

Я вийшов і, наче в теплу купіль, пірнув у гомінке вирування вулиць.

Я йшов до Пат. Це вперше, коли я мав побувати в неї. Досі тільки вона навідувала мене, або я підходив до її будинку, і ми йшли кудись. Але щоразу залишалося таке враження, ніби вона приходила до мене тільки в гості. А мені хотілось більше дізнатися про неї, знати, як вона живе.

Мені спало на думку, що добре було б принести їй квіти. Це було неважко зробити: у міських скверах, за містечком розваг було повно квітів. Перескочивши через парканчик, я почав ламати білий бузок.

— щ о це ви тут робите? — несподівано пролунав чийсь гучний голос.

Підвівши очі, я побачив дідугана з обличчям бургундця із підкрученими сивими вусами; він з обуренням витріщився на

мене. Не поліцай і не сторож. Найімовірніше — офіцер у відставці, як судити з вигляду.

— Неважко здогадатися, — ввічливо відповів я. — Ламаю бузкові гілочки.

Дідуганові на мить відібрало мову.

— А ви знаєте, що це міський сквер? — люто гарикнув він.

Я засміявсь:

— Авжеж, знаю! Чи, може, ви гадаєте, що я переплутав. Це місце з Канарськими островами?

Дідуган аж посинів від злості; я злякався, чи не вразить його часом апоплексичний удар.

— Забирайтеся звідси геть! — закричав він натренованим у казармі голосом. — Ви розкрадаєте муніципальне майно! Зараз же накажу вас забрати!

Тим часом я уже наламав чимало бузку.

— Та спершу спіймайте мене, діду! — піддражнив я старого, перескочив через паркан і зник.

Перед будинком Пат я ще раз оглянув свій костюм. Тоді піднявся сходами. Новий сучасний будинок був разючим контрастом моєму ветхому «розкішному» бараку! На сходах лежала червона доріжка; цього в пані Залевської не було, не кажучи вже про ліфт.

Пат мешкала на третьому поверсі. На дверях було прибито солідну латунну дощечку: «Егберт фон Таке, підполковник». Я довго дивився на неї, якось мимохіть поправив краватку, а тоді вже подзвонив.

Мені відчинила покоївка у білій наколці й у білосніжному кокетливому фартушку — її навіть не можна було порівнювати з нашою косоокою незграбною Фрі дою! Я раптом зніяковів.

— Пан Локамп? — спитала дівчина.

Я кивнув.

Вона провела мене через маленький передпокій, а тоді відчинила двері до кімнати. Я не дуже здивувався б, якби раптом побачив там підполковника Егберта фон Гаке у повній парадній формі й він почав би мене допитувати, як і що, бо з портретів на стінах передпокою так поважно й суворо дивилися на мене, цивільну людину, обвішані орденами генерали. Але назустріч мені тут з’явилася Пат, вона йшла зграбно, легко, і кімната раптом сповнилась тепла й радощів. Зачинивши двері, я спочатку обережно обняв дівчину, а потім подав їй крадений бузок.

— Ось, — сказав я, — з привітом від муніципалітету!

Вона поклала квіти у велику світлу керамічну вазу, що стояла на підлозі біля вікна. Тим часом я оглядівся в кімнаті. Приглушені, неяскраві барви, старовинні красиві меблі, блідо-голубий килим, наче розмальовані пастеллю штори, невеликі зручні крісла, оббиті збляклим оксамитом.

— Господи, як це тобі пощастило знайти таку кімнату, Пат? Адже люди, здаючи житло, обставляють його якимось мотлохом та різним непотребом, подарованим на день народження.

Вона обережно підсунула вазу з квітами до стіни. Я дивився на її тонкий вигин шиї, прямі плечі, худорляві руки. Стоячи біля вази навколішки, вона здавалася мені дитиною, що потребує захисту. Але було в її рухах щось від молодого зграбного звірятка, і коли вона випросталася й пригорнулась до мене, то це вже була не дитина — в її очах і устах знову промайнуло якесь запитливе чекання, якась таїна, що бентежили мене та про які я ще тоді, першого разу, подумав, що такого не буває в цьому злиденному світі…

Я поклав руку їй на плече. Так гарно було відчувати, що вона поруч.

— Це все мої власні речі, Роббі. Квартира належала колись моїй матері. Після її смерті я віддала квартиру, а дві кімнати залишила собі.

— Виходить, це твоя квартира? — спитав я з полегшенням. — А підполковник Егберт фон Таке просто наймає її в тебе?

Вона похитала головою.

— Уже не моя. Я не змогла зберегти її за собою. Довелося віддати її, а зайві меблі продати. Тепер я наймаю оці кімнати… Але чого це тебе так непокоїть старий Егберт?