Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Негідник, — суворо сказала жінка.

— Облиш, стара, — сказав чоловік і подивився на неї, — я ще викараскаюсь… Правда ж?

Жінка не відповіла. Чоловік обливався потом.

— Дайте мені вашу адресу, — сказав Кестер. — Може, нам колись потрібен буде водій…

Чоловік старанно написав адресу своєю великою, чесною рукою. Я глянув на Кестера; ми обидва розуміли, що цього чоловіка могло врятувати тільки чудо. А чудес тепер не бувало. А як і бували, то хіба тільки на гірше.

А чоловік говорив і говорив, наче його лихоманило. Аукціон закінчився. Ми лишилися у дворі самі. Колишній власник машини давав нам поради, як користуватися взимку стартером. При цьому він весь час доторкувався рукою до машини. Нарешті — заспокоївся.

— Ну, ходімо вже, Альберте, — сказала жінка.

Ми потиснули йому руку. Подружжя пішло. Ми зачекали, поки вони відійдуть далі, а тоді запустили мотор.

Виїжджаючи з подвір’я, ми побачили маленьку стару жінку, що несла в руках клітку з папугою, одбиваючись від дітлахів. Кестер зупинив машину.

— Вам куди? — запитав він стареньку.

— Та ви що, люди добрі, я не маю грошей на таксі! — відповіла вона.

— Не треба грошей, — сказав Отто. — У мене сьогодні день народження — везу задарма.

Вона недовірливо глянула на нас, міцніше стискуючи в руці клітку.

— А тоді скажете, що все-таки треба платити.

Ми заспокоїли її, і вона сіла в машину.

— Навіщо ви купили собі папугу? — спитав я, коли ми довезли її до дому.

— На вечори, — відповіла стара. — Як ви думаєте, дорого буде його прогодувати?

— Ні, — сказав я, — але як це розуміти: на вечори?

— Він же вміє говорити, — відповіла вона й подивилась на мене своїми ясними старечими очима. — От і матиму когось, хто хоч слово скаже…

— Ах, он воно що…

Після обіду прийшов по свій «форд» пекар — блідий, засмучений. На подвір’ї був тільки я.

— Чи подобається вам колір? — спитав я.

— Та подобається, — відповів він, якось нерішуче поглядаючи на машину.

— Верх вийшов дуже гарний…

— Атож…

Він стояв біля машини і, здавалося, ніяк не зважувався поїхати. Я чекав, може, він захоче ще виторгувати задурно якусь дрібницю: домкрат, попільничку чи щось інше.

Та вийшло інакше. Походивши й посопівши трохи навколо машини, він подивився на мене своїми ніби помережаними червоними жилками очима й сказав:

— Подумати тільки: якихось кілька тижнів тому вона сиділа в оцій машині, здорова й весела!..

Мене трохи здивувало, що він раптом так розм’якнув, і я подумав собі, що оте прудке чорняве стерво, що в останній його приїзд було з ним, мабуть, чи не далося йому вже добре взнаки. Люди частіше стають сентиментальні від досади, ніж від любові.

— Добра була жінка, — повів він далі, — душевна жінка. Коли нічого не вимагала. Десять років одне й те саме пальто носила. Блузки й усе таке інше сама собі шила. І в домі вона поралась, без служниці.

«Ага, — подумав я, — а ця нова, мабуть, нічого цього не робить».

Пекаря наче прорвало — він почав розповідати, яка ощадлива була його дружина. Аж дивно було, як спогади про заощаджені гроші зворушували цього запеклого гультяя. У неї ніколи не було порядної фотографії, бо це, на її думку, коштувало надто дорого. Через це в нього залишилося тільки весільне фото та кілька моментальних знімків.

Тут мені сяйнуло:

— Вам треба було б замовити гарний портрет вашої дружини. Тоді назавжди матимете пам’ять. Фотографії з часом бліднуть… Є один художник, який робить такі портрети…

Я розповів йому, як працює Фердинанд Гpay.

Він зараз же насторожився і сказав, що це, мабуть, дуже дорого. Я заспокоїв його, сказав, що коли піду з ним, то з нього візьмуть небагато. Він спробував ухилитись, але я не відчепив-

ся від нього, доводячи, що пам’ять про дружину найдорожча за все. Нарешті він погодився. Я подзвонив до Фердинанда Грау, попередив його, а тоді поїхав з пекарем забрати фотографії його дружини.

Чорнявка вискочила назустріч нам з крамниці, забігала навколо «форда».

— Червоний колір був би кращий, золотко! Але ти будь-що мусив настояти на своєму!

— Відчепися! — похмуро буркнуло «золотко».

Піднялись на другий поверх, у квартиру. Чорнявка — за нами. Її швидкі оченята нишпорили скрізь. Пекар нервував — не хотів при ній шукати фото.

— Залиш-но нас самих, — сказав він їй нарешті досить грубо.

Виклично погойдуючи високими грудьми під туго напнутим

джемпером, вона повернулась і вийшла. Пекар вийняв з альбо-ма в зеленій плюшевій оправі кілька фотографій і показав мені. Жінка у весільному вбранні, поруч неї він — вуса хвацько підкручені, у неї на устах — усміх… А на іншій це вже худа, висотана, затуркана жінка, що якось боязко сидить на краєчку стільця. Тільки дві маленькі фотографії, а в них — ціле життя.