Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Сьогодні? — спитав я у Пат перед під’їздом.

Вона тільки усміхнулась.

— О сьомій? — спитав я.

У неї був зовсім нестомлений вигляд, вона була свіжа й бадьора, наче спала довго-довго. На прощання поцілувала мене. Я постояв перед будинком, поки не побачив, що в її кімнаті спалахнуло світло.

Тоді пішов назад. Дорогою згадав усе, що мав би їй сказати, багато гарних слів. Я блукав вулицями й думав про те, що міг би сказати і зробити, коли б не був такий, як я є.

Потім пішов на ринок. Машини з городиною, м’ясом і квітами були вже там. Я знав, що тут за ту саму ціну можна купити втроє більше квітів, ніж у крамницях. На всі, що мав з собою, гроші я купив тюльпанів. Вони були чудесні, зовсім свіжі, з краплинами води на пелюстках. Мені дали їх цілий оберемок. Продавщиця пообіцяла відіслати їх об одинадцятій годині Пат. Домовляючись зі мною, вона засміялась і додала до букета ще кущик фіалок.

— Ваша дама втішатиметься ними принаймні тижнів зо два, — сказала вона. — Тільки треба час від часу класти у воду таблетки пірамідону.

Я кивнув і дав їй гроші. А тоді помаленьку почвалав додому.

«Форд» стояв у майстерні готовий, відремонтований. А нова робота не надходила. Треба було щось шукати. Ми з Кестером пішли на аукціон. Там продавалося таксі, і ми вирішили його купити. Таксі завжди можна було вигідно перепродати.

Зал аукціону містився у флігелі, в одному з північних районів міста. Крім таксі, там продавалася ціла купа різних речей. Деякі з них стояли на подвір’ї. Ліжка, розхитані столи, позолочена клітка з папугою, що кричав: «Здоров будь, любчику!», годинник-тумба, книжки, шафи, старий фрак, кухонні стільці, посуд — увесь злиденний мотлох безнадійно скаліченого життя.

Ми прийшли рано, аукціоніста ще не було.

Я почав порпатись у виставлених речах і гортати заяложені дешеві видання грецьких та римських класиків із численними помітками на полях. На збляклих, пошарпаних сторінках були вже не вірші Горація чи пісні Анакреона — це був зойк чийогось злиденного, безпорадного, загиблого життя. Комусь ці книжки були захистком, хтось тримався за них аж до останку, а коли вже здав їх сюди, на аукціон, то дійшов до краю.

Кестер глянув на мене через плече:

— Сумно все це, правда?

Я кивнув і показав на інші речі:

— Та й це теж. Кухонні стільці та одежні шафи ніхто не принесе сюди задля розваги.

Ми підійшли до машини, що стояла в кутку двору. Лакування було старе, облуплене, але машина — чиста, навіть крила були чисті. Неподалік стояв кремезний чоловік, якось безпорадно опустивши свої великі руки, і байдуже дивився на нас.

— Ти оглянув машину? — спитав я Кестера.

— Ще вчора, — відповів він. — Поїздила вже чимало, та була в непоганих руках.

Я кивнув, погоджуючись:

— Авжеж, вигляд у неї непоганий. Її ще й сьогодні вранці помили. Зробив це, певна річ, не аукціоніст.

Кестер кивнув і подивився на кремезного чоловіка.

— Напевне, це її господар. Він і вчора тут був — чистив машину.

— От лихо, — вихопилось у мене, — вигляд у нього, як у собаки, що потрапив під колеса…

Якийсь молодий чоловік у пальті під пасок ішов через двір до машини. В усій його постаті було щось неприємно-хвацьке.

— Оце, мабуть, та лайба! — сказав він, звертаючись чи то до нас, чи то до власника машини, і постукав своїм ціпочком по капоту.

Я помітив, що в очах у кремезного чоловіка щось затремтіло.

— Нічого, нічого, — великодушно заспокоїв його чоловік у пальті під пасок, — лакування однаково вже не варте й копійки. Солідна бандура! Годиться, власне кажучи, для музею, га?

Він розреготався на цей свій дотеп і, певний свого успіху, глянув на нас. Але ми не засміялись. Тоді він звернувся до власника таксі:

— Скільки ви хочете за цього дідугана?

Чоловік мовчки проковтнув цю образу.

— Піде як брухт, га? — весело, аж сяючи від доброго настрою, провадив юнак далі й знов обернувся до нас: — Панове теж цікавляться цією машиною? — І додав уже тихше: — Можна домовитися… Купимо машину за безцінь, а бариш поділимо. Чого це ми маємо комусь гроші під ноги кидати? До речі, Гвідо Tie з «аугеки».

Він крутив своїм бамбуковим ціпком і підморгував нам по-приятельському, але з відтінком переваги.

«Це двадцятип’ятирічне гадюченя вже знає всі прийоми», — сердито подумав я. Мені стало шкода мовчазного власника машини.

— Вам треба було б зватись не Tie, а якось інакше, — зауважив я.

— Та що ви кажете! — вигукнув він задоволено. Він, певне, звик до компліментів з приводу своїх здібностей.