Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ніколи не забуду цього обличчя, ніколи не забуду, як воно, таке гарне, мовчки схилилося до мене, як сповнилося ніжності й ласки, тихого сяйва, наче розквітло; ніколи не забуду, як її губи розкрилися мені назустріч, як очі її наблизилися до моїх, як зазирнули в них, запитливо й серйозно, великі та блискучі, як вони потім повільно заплющилися, ніби здаючись…

А туман насувався… Хрести на надгробках неясно маячили за імлистою завісою. Я пригорнув Пат до себе під полу пальта. Місто потонуло. Час зупинився.

Ми довго сиділи так. Потроху дужчав вітерець, у сірому тумані перед нами заколивалися тіні. Зарипіли чиїсь кроки, почулося тихе мурмотіння, потім приглушене бренькання гітар. Я підвів голову. Тіні наближалися, перетворювались на темні постаті, сходилися в коло. Запала тиша. І раптом пролунав голосний спів:

— «Ісус, Ісус волає до тебе…»

Я аж підскочив… Потім прислухався. Що це таке? Може, ми вже десь на небі? Це був справжній хор, жіночий двоголосий хор…

— «Вставай-но, грішнику убогий…» — залунало над кладовищем у ритмі військового маршу.

Я здивовано подивився на Пат.

— Нічого не розумію, — сказав я.

— «Іди, покайся і молись…» — лунало далі вже у швидкому темпі.

І раптом я здогадався:

— Святий Боже, та це ж Армія спасіння!..

— «Тікай від згуби, гріх тамуй», — закликали знову тіні. Кантилена дедалі вищала.

У карих очах Пат іскрилися вогники. Її губи та плечі тремтіли від сміху.

Нестримно лунало фортисимо:

Пекла жар, вогненні муки —

Це для грішника розплата;

Бог тобі просягне руки —

Кайся, блудний сину й брате!

— Ану, тихо, побий вас сила Божа! — загорлав раптом із туману чийсь сердитий голос.

На мить запанувала тривожна тиша. Але Армія спасіння звикла до обструкцій. Хор заспівав іще гучніше:

— «Чого жадаєш в світі, ти, самотній?» — заспівали жінки в унісон…

— Дівчат лапати, щоб вам добра не було. Дайте хоч тут спокій! — горлав той самий сердитий голос.

— «Бісівське діло зваблює тебе…» — прозвучало з несподіваним піднесенням у відповідь.

— Ви, старі шкапи, давно вже нікого не можете звабити! — тієї ж миті відповіли з туману.

Я пирснув зо сміху. Та й Пат не могла вже більше стримуватись. Ми аж заходилися сміхом — на цвинтарі відбувався справжній двобій. В Армії спасіння добре знали, що лави на кладовищі були притулком для закоханих пар, які не мали де заховатися від гамору великого міста. Отож Армія спасіння взялася до солідної операції — зробила в неділю облаву на грішні душі. Побожно, благочестиво й голосно гугнявили аматорські голоси свій текст. Бренькіт гітар створював гучний акомпанемент.

Кладовище потроху оживало. З туману почулися вигуки, хихикання. Здавалося, ніби всі лави були зайняті. До самотнього борця, що виступив на захист кохання, приєдналися невидимі, але численні однодумці. На знак протесту швидко організувався контрхор. У ньому, певне, взяли участь і колишні військові. їх підбурила мелодія маршу, і незабаром могутньо залунала невмируща пісня:

— У Гамбургу я побував, там бачив світ прекрасний…

— «О, далі вже не опирайся», — звереснув іще раз хор старих дівуль, капелюхи закивали — Армія спасіння відчула себе в стані облоги.

Та зло перемогло. У відповідь трубні голоси щосили гарконули:

Своє ім’я я не назву, Бо я продажна дівка…

— Ходімо зараз же звідси, — сказав я Пат. — Пісню цю я знаю. У ній чимало куплетів, один за одного кращий. Ходімо!

І знову місто — сигналили машини, шаруділи колеса. Та воно все ще було заворожене. Нечутно сновигали вулицями автомашини, і фари їх світилися, мов котячі очі. Туман перетворив автобуси на великих казкових звірів, вітрини — на барвисті, сповнені різних спокус печери.

Ми пішли вулицею повз кладовище, через містечко розваг. В імлистому повітрі, наче вежі, сповнені музики та блиску, маячили каруселі. Чортове колесо яскріло пурпуром, золотом і сміхом; синіми вогнями мерехтів лабіринт.

— Благословенний лабіринт! — вихопилося в мене.

— Чому? — спитала Пат.

— Бо ми були там самі…

Вона кивнула.

— Мені здається, ніби це було колись дуже-дуже давно…

— Ходімо туди ще раз?

— Ні, — сказав я, — зараз не треба. Хочеш чогось випити?

Вона похитала головою.

Яка вона була гарна! Туман наче легеньким серпанком оповивав її і робив іще чарівнішою.

— Ти не стомилася?

— Ще ні…

Ми підійшли до павільйонів із кільцями й гачками. Перед ними висіли карбідні лампи, що випромінювали біле, різке світло. Пат глянула на мене.