Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Манаус, — казав я, — Буенос-Айрес, — і кожне слово було мольбою і благанням.

Ніч. Надворі почався дощ. Краплини його падали м’яко й ніжно. Вони вже не лопотіли, як місяць тому, коли падали на голі гілки лип, тепер вони тихенько шаруділи, збігаючи по молодому, податливому листячку — містичне свято, таїна перебігу крапель аж до коріння дерев, звідки вони знову побіжать угору та стануть листячком, що знову чекатиме весняними ночами на дощ.

Тиша. Замовкли вулиці, на тротуарі блимав самотній ліхтар. Ніжне листя дерев, освітлене знизу, здавалося майже білим, мало не прозорим, а верхівки мінилися, як яснобарвні вітрила.

— Чуєш, Пат, дощ…

— Чую…

Вона лежала поруч мене. Волосся її плямою темніло на білій подушці. На тлі цієї темної плями обличчя видавалося дуже блідим. Одне плече трохи піднялось угору й виблискувало в якомусь непевному світлі, як матова бронза, вузенька смужка світла падала їй на руку.

— Поглянь, — сказала вона й піднесла до того світла руки.

— Це від ліхтаря надворі, — сказав я.

Вона підвелася. Тепер світло падало й на її обличчя, шугнуло по плечах, на груди; жовте, як полум’я воскової свічки, воно мінилося, зливались відтінки, воно ставало оранжевим; потім крізь нього заблимали сині кола, і раптом над її головою засяяв ніжно-червоний ореол. Він метнувся вище і повільно поповз по стелі…

— Це реклама сигарет по той бік вулиці.

— От бачиш, як гарно у твоїй кімнаті.

— У ній гарно, бо тут ти. Ця кімната ніколи не буде вже такою, як була колись, бо тут була ти…

Вона стояла навколішках у ліжку, вся осяяна блідою блакиттю.

— Але ж я тепер часто буватиму тут, часто…

Стомлений, спокійний, щасливий, я тихо лежав, дивлячись

на неї. Я бачив усе, ніби уві сні — ніжному, ясному сні.

— Яка ти прекрасна, Пат! Прекрасніша, ніж у будь-якому вбранні!

Вона усміхнулася й схилилась до мене.

— Ти повинен мене дуже, дуже кохати, Роббі! Не знаю, що я робитиму без кохання!

Очі її втупилися в мої. Обличчя наблизилось до мого. Воно було сповнене життя, жагучої сили.

— Тримай мене міцно, — прошепотіла вона, — мені потрібно, щоб мене хтось міцно тримав. Інакше я впаду. Мені страшно…

— По тобі не скажеш, що тобі страшно, — заперечив я.

— А мені от страшно. Це я тільки вдаю, ніби мені не страшно. А насправді — страшно. Навіть часто.

— Не бійся, я міцно триматиму тебе, — сказав я, все ще перебуваючи в тому ж нереальному стані напівсну, в якомусь прозорому, далекому сні. — Я справді міцно триматиму тебе, Пат. Ти й уявити собі не можеш, як міцно…

Вона взяла моє обличчя в долоні.

— Правда?

Я кивнув. Плечі її одсвічували зеленим, наче занурені глибоко у воду. Я схопив її за руки і притягнув до себе — на мене наче наринула хвиля, м’яка, світла й ніжна… Вона піднялась і заплеснула все…

Пат спала в мене на руці. Я часто прокидався і дивився на неї. Я хотів, щоб цій ночі не було кінця. Ми перебували десь поза межами простору й часу. Усе сталося так швидко, що я ще не міг цього збагнути. Я не міг збагнути, що мене може кохати якась людина. Мені було добре зрозуміло, що для чоловіка я міг бути добрим товаришем, але мені важко було уявити собі, що мене може покохати жінка. Я думав, що це, мабуть, триватиме оцю тільки ніч; прокинусь — і все мине.

Темрява посіріла. Я лежав тихо-тихо. Рука моя у Пат під головою затерпла, я її не відчував. Але я й не поворухнувся. Тільки, коли вона повернулась уві сні і притулилася до подушки, я обережно витяг руку. Тихенько вставши, я безшумно почистив зуби, поголився. Узяв одеколону, освіжив трохи волосся, шию. Дивно це якось було — беззвучно рухатись у напівтемній кімнаті на самоті зі своїми думками, позираючи на темні обриси дерев на вулиці. Обернувшись, я побачив, що Пат лежить із розплющеними очима й дивиться на мене.

Я застиг на місці.

— Іди до мене, — покликала вона.

Я підійшов і сів на ліжко.

— Це все ще правда? — спитав я.

— Чого ти питаєш?

— Не знаю. Мабуть, тому, що вже ранок.

Розвиднялось.

— А тепер дай мені мої речі, — сказала Пат.

Я підняв з підлоги тонку шовкову білизну. Її була маленька жменька, легка, як пух. Я тримав її в руці й думав, що навіть це якесь особливе. Хто носить ось таке, той не такий, як усі. Не збагну я її ніколи, ні, не збагну.

Я подав їй речі. Вона обняла мене за шию й поцілувала.

Потім я провів її додому. Ідучи поряд у сріблястому світлі світанку, ми майже не розмовляли. Гуркотіли по бруку візки молочниць; розносили газети. Якийсь старий спав, сидячи під будинком. Підборіддя його сіпалося, наче мало от-от відвалитися. Проїздили на велосипедах розвізники булочок — на вулиці пахло свіжим теплим хлібом. Високо над нами занурювавсь у блакить неба літак.