Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— «Карла» я теж досі ніколи ще не бачив поперед себе, — відказав Браумюллер, — тільки сьогодні.

— З гідністю терпи своє горе, — сказав Грау. — На тобі чарку. Вип’ємо за те, щоб через машини занепала культура.

Зібравшись іти, ми хотіли забрати рештки Альфонсової провізії — там іще лишалося вдосталь на кількох чоловік, але побачили тільки папір.

— Бий тебе сила Божа! — сказав Ленц, — он воно що! — показав він на Юпа, що зніяковіло посміхався — в руках у нього було ще повно їжі, а живіт випинався, як барабан. — Це теж рекорд!

Як на мене, то під час вечері в Альфонса Патриція Гольман мала надто великий успіх. Грау я застукав на тому, що він знову набивався малювати її портрет. Вона сміялася й казала, що в неї не вистачить терпцю — сфотографуватися зручніше.

— Це більше пасує до його фаху, — ущипливо сказав я. — Потім він за вашою фотографією намалює й портрет.

— Заспокойся, Роббі, — незворушно відказав Фердинанд, втупивши в Пат свої великі блакитні дитячі очі. — Ти від горілки стаєш лютим, а я — людянішим. Ось у чому різниця між нашими поколіннями.

— Він усього на десять років старший, — докинув я.

— А як на сьогодні — це різниця на ціле покоління! — вів далі Фердинанд. — На ціле життя! На ціле тисячоліття! Хіба ж

ви знаєте, що таке життя? Ви ж боїтеся своїх власних почуттів. Ви не пишете листів — ви розмовляєте телефоном, ви не мрієте, ви їдете з коханою у недільну подорож, ви розсудливі в коханні й нерозсудливі в політиці — жалюгідне плем’я!

Я слухав його одним вухом, бо другим наслуховував, що казав Браумюллер. А він, злегка похитуючись, саме умовляв Патрицію Гольман учитися в нього водити машину. Він, мовляв, навчить її всіх своїх трюків.

Як тільки випала нагода, я одвів його вбік.

— Тео, для спортсмена дуже нездорово приділяти стільки уваги жінкам.

— Мені це не завадить, — відказав він, — у мене залізне здоров’я!

— Добре. Тоді затям собі: твоєму здоров’ю не піде на користь, коли я стукну тебе оцією пляшкою по голові…

Він усміхнувся.

— Заховай шпагу, хлопче! Знаєш, по чому пізнають джентльмена? Він поводиться пристойно, навіть коли п’яний. А ти знаєш, хто я такий?

— Знаю. Хвалько!

Я не побоювався, що хтось із них насправді упадатиме за дівчиною; такого ми не допускали. Але я не мав такої впевненості щодо самої дівчини — а що, коли хтось із них раптом міг би їй дуже сподобатись. Ми ще були надто мало знайомі для того, щоб я не відчував небезпеки. А чи й взагалі можна не відчувати такої небезпеки?

— Ви не проти, щоб непомітно зникнути? — спитав я.

Вона кивнула.

Ми йшли вулицями. Мрячило. Туман насувався на місто, сріблясто-зелений туман. Узявши руку Пат, я засунув її до кишені свого пальта. Так ми ходили довго.

— Стомилась? — спитав я.

Вона похитала головою й усміхнулася.

Я показував на кав’ярні, повз які ми проходили.

— Може, зайдемо кудись?

— Ні. Скрізь однаково — не хочеться.

Ми пішли далі, дійшли до кладовища. Воно було наче тихий острів серед кам’яного потоку будівель. Шелестіли дерева, їхні крона губилися в темряві. Ми знайшли вільну лаву й сіли.

Уздовж вулиці коливалися великі оранжеві плями — сяйво від ліхтарів. Дедалі щільніше насувався туман. Туман і світло — одвічна казка. Хрущі сп’яніло злітали з лип, кружляли навколо ліхтарів, з розгону стукались об їхнє вогке скло. Туман заворожував усе навкруги, підносив предмети кудись у височінь, занурював у глибину — готель навпроти нас був уже океанським пароплавом з освітленими каютами над чорним морем асфальту, сірий силует церкви за готелем став фантастичним вітрильником з високими щоглами, що губилися десь високо в сірувато-червоній заграві, а ось і каравани будинків рушили з місця, попливли кудись…

Ми мовчки сиділи поруч. У тумані все ставало нереальним, фантастичним, і ми — теж. Я подивився на дівчину — в її широко розплющених очах відбивалося сяйво ліхтарів.

— Ходи сюди, — сказав я, — сядь ближче, а то туман занесе тебе кудись…

Вона повернулась до мене обличчям. Воно всміхалося, уста були напіврозкриті, зуби виблискували, великі очі впритул дивилися на мене. Але мені здавалося, ніби вони мене зовсім не бачать, ніби вона всміхається не мені, а сіро-сріблястим тіням, що линуть повз нас, ніби вона, зачарована подихами вітру у верхів’ях дерев, пасмами туману, що спускалися по стовбурах, прислухається до глухого, невиразного поклику, що лунає десь з-за дерев, десь з-за краю світу, ніби вона зараз підведеться й піде звідси крізь туман, упевненою ходою кудись туди, звідки чути глухий таємничий поклик землі та життя.