Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ні, — сказав я, — сьогодні не кидатиму. Жодного кільця. Хоч би й міг виграти усю винницю Александра Македонського.

Ми рушили далі через майдан і міський сквер.

— Десь тут має бути дафна індика, — зауважила Пат.

— Так, її запах чути вже здалека. Виразно чути. Чи ні?

Пат подивилась на мене.

— Ні, таки справді чути…

— Вона, мабуть, уже розквітла. І пахне тепер на все місто…

Я обережно подивився праворуч і ліворуч, чи немає десь

вільної лави. Але чи то через бузок, чи тому, що була неділя, чи нам просто не щастило, але вільної лави я не побачив. Усі були зайняті. Я глянув на годинник. Було вже за північ.

— Ходім до мене, — сказав я Пат, — там ми будемо самі.

Вона не відповіла, але ми пішли назад. Біля кладовища ми

побачили щось несподіване. Армія спасіння дістала підкріплення: хор вишикувався вже в чотири шеренги. І це вже були не тільки «сестри», а й два ряди «братів», одягнених в уніформи. Співали тепер не в два голоси, а в чотири, і хор лунав, як орган. Над кладовищем і надгробками у ритмі вальсу линуло: «Небесний Єрусалиме…»

Опозиції не було й чути. Її наче вітром змело.

— Наполегливість! — говорив завжди директор моєї гімназії Гіллерман. — Краще наполегливість і ретельність, аніж геній і безпутність.

Я відчинив двері. Мить повагавшись, увімкнув світло. Перед нами, як бридка довга кишка, зяяв жовтий коридор.

— Заплющ очі, — стиха сказав я Пат, — це видовище тільки для загартованих нервів.

Я легко підняв її на руки і, повільно ступаючи своїм звичайним кроком, так ніби я був сам-один, поніс її мимо валіз і газових плиток до своєї кімнатки.

— Жах, правда ж? — знічено спитав я, позираючи на розставлений у кімнаті плюшевий гарнітур. От коли б стали у пригоді парчеві крісла пані Залевської, килим, лампа Гассе…

— Не такий уже й жах, — сказала Пат.

— Ще й який жах, — заперечив я, підходячи до вікна. — Але принаймні вид з вікна чудовий. Може, підсунемо крісла до вікна?

Пат ходила по кімнаті.

— Тут зовсім не так-то й погано… А головне — тут напрочуд тепло.

— Ти змерзла?

— Я люблю тепло, — відповіла вона, злегка зіщуливши плечі. — Не люблю холоду й дощу. До того ж вони мені просто шкідливі.

— Боже ж мій! А ми так довго сиділи надворі та ще в такий туман…

— Тим приємніше тепер тут…

Вона потягнулася і знову, пружно ступаючи, заходила по кімнаті. Зніяковілий, я швидко озирнувся. Хвалити Бога, великого безладу в кімнаті не було. Свої подерті нічні капці я заштовхнув ногою під ліжко.

Пат стала перед одежною шафою і глянула нагору. Там лежала стара, подарована мені Ленцом валіза. Валіза була заліплена різноколірними етикетками з часів його екзотичних мандрівок.

— Ріо-де-Жанейро… — прочитала Пат. — Манаус… Сантьяго… Буенос-Айрес… Лас Пальмас…

Вона засунула валізу глибше й підійшла до мене.

— І ти вже встиг там скрізь побувати?

Я щось промимрив. Вона взяла мою руку.

— Розкажи мені про це… Про всі ці міста… Це ж, мабуть, чудесно, подорожувати по таких далеких країнах…

Що я мав робити? Вона стояла переді мною, гарна, юна, сповнена надій, — метелик, що якимось щасливим випадком залетів до моєї обшарпаної злиденної кімнати, залетів до мого нікому не потрібного, безглуздого життя, до мене і не до мене… Досить одного подиху — і він здійметься, полетить, і його не буде. Отож хай мене лають, соромлять, але я не міг інакше, я не міг сказати «ні», не міг сказати, що я ніколи не був там, принаймні не міг так сказати саме цієї миті…

Ми стояли біля вікна, туман насувався, щільнішав біля шибок, а мені ввижалося, що десь там, за туманом, чатує моє минуле, мовчазне і невидиме, дні липкого страху, пустка, бруд, пошматоване, зотліле животіння, безпорадність, марнування, безглуздий плин життя, — а тут, ось біля мене, у нічних сутінках, так приголомшливо близько, — її легкий віддих, її незбагненна присутність і тепло, її ясне життя, — я повинен був його втримати, здобути…

— Ріо… — почав я. — Ріо-де-Жанейро — казкова гавань… Море сімома підковами врізається в берег, створюючи бухту, а над нею височить і мерехтить біле місто…

Я розповідав про спекотні міста й нескінченні рівнини, про жовтий намул річок, про мерехтливі острови і про крокодилів, про ліси, де губляться дороги, про нічне ревище ягуарів, коли в темряві річкою поволі пливе пароплав, пливе крізь задушливі пари ванілі, пахощі орхідей, крізь запах тліну. Про все це я чув від Ленца, але тепер мені здавалося, ніби я все це пережив сам — так якось чудно перепліталися спогади й пориви з тугою за цим усім, з бажанням обдарувати своє обмежене, темне, заплутане життя хоча б крихтою якогось блиску, щоб не втекло від мене це незбагненно прекрасне обличчя, ця несподівана надія, це розквітле щастя, якого я сам, такий як я є, не був вартий. Потім, колись я сам усе поясню… потім, коли стану чимось більшим… коли все стане певнішим, але не тепер.