Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Авжеж, — повів я далі, — вам треба було б зватися Шмаркач. Гвідо Шмаркач!

Він сахнувся назад.

— Ага, — вимовив він нарешті, — двоє проти одного!..

— Якщо йдеться про це, то я й сам можу піти з вами куди скажете.

— Дякую, — холодно відповів Гвідо, — щиро дякую! -

і зник.

Кремезний чоловік стояв, розгублено втупившись очима в машину, ніщо його, здавалося, не обходило.

— Ми не повинні її купляти, Отто, — сказав я.

— Тоді її купить отой паскуда, Гвідо, — не погодився Кес-тер. — І ми нічим не зможемо допомогти її хазяїнові.

— Це правда, — сказав я. — А все ж тут щось негаразд…

— А де в наш час усе гаразд, Роббі? Повір мені — для цього чоловіка навіть краще, що ми тут. Так він, може, дістане трохи більше за свою машину. Але я обіцяю тобі: якщо те падло не вчепиться, то й я не полізу.

Прийшов аукціоніст. Він поспішав, роботи в нього, мабуть, було багато. Адже в місті щодня відбувалися десятки аукціонів. Супроводжуючи свої слова плавними, округлими жестами, він почав розпродаж злиденного мотлоху. Він так і сипав дубовими дотепами, поводився діловито, як людина, котра щодня стикається зі злиднями, які, проте, їй особисто не загрожують.

Речі продавалися за безцінь. Кілька крамарів скупили мало не все. Коли аукціоніст кидав на них погляд, вони недбало підіймали палець або похитували головою. Але за аукціоністовим поглядом стежили часом інші очі, очі на змарнілому жіночому обличчі. Вони дивилися на пальці крамарів, як на руки самого Господа Бога, — з острахом і надією…

Таксі зацікавило трьох покупців. Перший був Гвідо. Він назвав триста марок — курям на сміх. Кремезний чоловік підійшов ближче. Губи його беззвучно ворушились. Здавалося, і він хоче щось запропонувати. Але рука не піднялась, він відійшов.

Далі була названа ціна — чотириста марок. Гвідо накинув п’ятдесят. Охочих поторгуватись, здається, не було. Аукціоніст поглядаючи на присутніх, виголосив:

— Чотириста п’ятдесят марок — раз, чотириста п’ятдесят марок — два…

Власник таксі стояв із застиглим поглядом, похнюплений, ніби чекав, що його вдарять ззаду по голові.

— Тисяча! — сказав Кестер. Я глянув на нього. — Вона варта трьох, — прошепотів він. — Не можу дивитись, як знущаються з людини.

Гвідо робив нам одчайдушні знаки. Він уже забув, що його назвали шмаркачем, бо ж ішлося про ґешефт!

— Тисяча сто, — промекав він, моргаючи нам обома очима. Якби він мав очі на спині, то, певне, моргав би й ними.

— Тисяча п’ятсот, — сказав Кестер.

Аукціоніст розійшовся. Він розмахував своїм молоточком, наче капельмейстер. Це вже були гроші, не те що дві — дві з половиною марки, як дотепер.

— Тисяча п’ятсот десять, — вичавив із себе Гвідо.

— Тисяча вісімсот, — кинув Кестер.

Гвідо постукав себе по лобі й відступився. Аукціоніст підскочив. Раптом я згадав про Пат.

— Тисяча вісімсот п’ятдесят! — несподівано вихопилося в мене.

Кестер здивовано озирнувся на мене.

— Ці п’ятдесят я доплачу, — квапливо сказав я. — Це я так, про всяк випадок — перестраховка…

Кестер кивнув.

Аукціоніст присудив машину нам. Кестер зараз же заплатив гроші.

— Диви на них! — сказав Гвідо, що не міг стриматися підійшов до нас, наче нічого й не було. — Ми б могли купити цю коробку й за тисячу марок. Адже третього ми враз віднадили…

— Здоров будь, любчику! — прокричав за ним рипучий голос.

То був папуга в позолоченій клітці; дійшла й до нього черга…

— Шмаркач, — додав я.

Гвідо, знизавши плечима, забрався геть.

— Отак, — сказав я, підійшовши до власника машини; тепер поруч нього стояла бліда жінка.

— Розумію… — відповів він.

— Нам би краще не встрявати, — сказав я. — Але тоді ви дістали б іще менше…

Він кивнув, нервово потираючи руки.

— Машина добра, — раптом заквапився він, — машина добра, вона варта цих грошей, безперечно варта, ви не переплатили, тут не про машину йдеться, ні, зовсім не про машину, тут, бачите…

— Розумію, — сказав я.

— Нам із цих грошей нічого й не залишиться, — промовила жінка. — Усе заберуть…

— Якось-то воно буде, стара, — заспокоював її чоловік, — якось виберемося з біди…

Жінка нічого не відповіла.

— Коли перемикаєш з першої на другу швидкість, порипують шестерні, — знову став пояснювати чоловік, — але це не вада, вона як і нова була, то так було. — Він говорив так, наче йшлося про дитину: — Машина вже три роки в нас, і ніде нічого. Ось тільки… спочатку я захворів, а тоді тут мене один підвів… приятель один…