Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Годиться, — сказав я, — з цих фото можна зробити все, що треба.

Фердинанд Грау зустрів нас у сюртуку — урочистий, сповнений гідності. Цього вимагали інтереси справи. Він знав, що для багатьох людей, які втратили близьких, повага до їхніх душевних страждань була важливіша, ніж самі страждання.

На стінах майстерні висіло кілька солідних портретів олійними фарбами у позолочених рамах, під ними — невеличкі фото, що правили для них за оригінал. Отож кожен клієнт міг зразу ж побачити, що можна було зробити на підставі навіть маленької збляклої фотокартки.

Фердинанд провів пекаря по майстерні й запитав, якого типу портрети йому найбільше сподобалися. Пекар відповів на це запитанням, чи залежить ціна від розміру портрета. Фердинанд

пояснив, що справа не в квадратних метрах, а в стилі живопису. Тоді з’ясувалося, що пекар віддає перевагу найбільшому портрету.

— У вас непоганий смак, — похвалив його Фердинанд, — це портрет принцеси Боргезе. Коштує вісімсот марок. З рамою.

Пекар відсахнувся.

— А без рами?

— Сімсот двадцять.

Пекар запропонував чотириста марок.

Фердинанд труснув своєю лев’ячою гривою:

— За чотириста марок ви можете мати щонайбільше саму голову в профіль. Але не до пояса й не анфас. Це ж подвійна робота.

Пекар сказав, що з нього досить і голови у профіль. Тоді Фердинанд звернув його увагу на те, що на обох фотографіях його дружина знята анфас. За такими фотографіями Тіціан не намалює портрета у профіль. Пекар обливався потом, видно було, що його аж розпач бере, чого свого часу він був такий необачний. Йому довелося зрештою погодитись, що Фердинанд має рацію, бо ж анфас треба малювати на півобличчя більше, ніж у профіль. Отож це виправдує дорожчу ціну. Але він усе ще вагався. Фердинанд, що поводився досі досить стримано, почав тепер насідати на пекаря. Його могутній бас глухо лунав у майстерні. Як експерт мушу сказати, що працював він бездоганно: пекар скоро «дозрів» і здався, нарешті, після того, як Фердинанд розписав йому вплив помпезного портрета на недоброзичливих сусідів.

— Гаразд, — сказав він нарешті, — але в разі оплати готівкою — десять процентів знижки!

— Згода, — відповів Фердинанд, — десять процентів знижки й аванс триста марок — на фарби, полотно тощо.

Вони ще трохи посперечались, нарешті дійшли згоди і стали обговорювати характер самого портрета. Пекар хотів, щоб домальовані були низка перлів і золота брошка з діамантом. На фотографіях їх не було.

— Само собою зрозуміло, — заявив Фердинанд, — коштовності вашої дружини будуть домальовані. Найкраще було б, коли б ви якось принесли їх сюди на годину, щоб малюнок якнайбільше відповідав натурі.

Пекар почервонів.

— їх у мене вже немає. Вони… десь у родичів…

— Он як… Ну, то й так зроблю. Чи не була брошка подібна до тієї, що на тому портреті?

Пекар кивнув:

— Хіба тільки трохи менша…

— Гаразд. Ми її такою й зробимо. А низки перлів нам і не треба, бо всі перли однаковісінькі.

Пекар полегшено зітхнув.

— А коли буде готовий портрет?

— За півтора місяця.

— Добре.

Пекар розпрощався.

Ми з Фердинандом посиділи ще трохи самі в майстерні.

— Невже тобі на це потрібно півтора місяця? — запитав я.

— Та де там! Чотири-п’ять днів, але я не можу йому цього сказати, бо тоді він підрахує, скільки я заробляю за годину, і подумає, що його обдурили. А півтора місяця — це солідно. Так само, як і принцеса Боргезе. Така, любий Роббі, людська натура: якби я сказав йому, що то звичайна собі швачка, то і його портрет утратив би для нього цінність. До речі, це вже шостий випадок, коли померлі жінки мали однакові коштовності, як он на тому портреті. Отакі бувають збіги… А портрет симпатичної дами Луїзи Вольф — вдалий рекламний трюк!

Я оглянув майстерню. Це були портрети, які не забрали або ще не виплатили родичі. З нерухомих облич на стінах на мене дивилися очі, що давно вже зотліли в могилі. І все це були люди, що колись жили, дихали, плекали якісь надії…

— Чи не зробить усе це тебе поступово меланхоліком, Фердинанде?

Він знизав плечима.

— Ні, хіба що циніком… Меланхоліком стаєш, коли міркуєш над життям, а циніком, коли бачиш, що робить з ним більшість людей.

— Ну, дехто страждає по-справжньому…

— Слушно. Але такі портретів не замовляють.

Фердинанд підвівся.

— І добре, Роббі, що люди носяться ще й з отакими дрібничками, це прив'язує їх до життя, втішає… Самотність, справжня самотність, без будь-яких ілюзій, передує тільки божевіллю або самогубству.