Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Та ні. Це звичайнісінький страх перед поліцаями та старшими офіцерами. Ще з часів моєї військової служби.

Вона розсміялась:

— А мій батько був майором.

— До майора включно — це ще не так страшно…

— А ти хіба знаєш старого Гаке? — спитала Пат.

У мене раптом виникло недобре передчуття.

— Це такий маленький, кремезний, червоновидий, з сивими вусами й гучним голосом? Він іще часто прогулюється в міських скверах?

— Еге ж! — вона глянула на бузок, а тоді, сміючись, на мене. — Ні, він високий, блідий, у рогових окулярах.

— Тоді я його не знаю.

— Хочеш познайомитися? Він дуже симпатичний.

— Воронь Боже! Поки що моє місце в авторемонтній майстерні та в пансіоні пані Залевської!

У двері постукали. Та ж сама покоївка вкотила до кімнати низенький столик на коліщатках. Тонка біла порцеляна, срібна таріль із тістечками, друга — з неймовірно малесенькими бутербродами, серветки, сигарети — чого тільки там не було! Засліплений, я дивився на всю цю розкіш.

— Змилуйся, Пат! Це ж просто як у кіно. Я ще на сходах постеріг, що ми з тобою стоїмо на різних суспільних щаблях. Подумай лишень, я звик їсти з засмальцьованого папірця; сидячи на підвіконнику пані Залевської біля своєї вірної спиртівки… Зглянься на мешканця жалюгідного пансіону, якщо він, може таке статися, через своє збентеження, перекине тобі чашку…

Вона засміялась:

— Ні, цього робити не можна. Честь автомобіліста не дозволить тобі цього. Ти повинен бути спритним. — Вона взялась за ручку одного чайника. — Тобі чаю чи кави?

— Чаю чи кави? А хіба є і те, і те?

— Є. Ось глянь!

— Чудово! Як у найкращих кав’ярнях! Не вистачає лише музики…

Пат нахилилася й ввімкнула невеличкий портативний радіоприймач, я досі не зауважив його.

— Ну, то що ж тобі налити, чаю чи кави?

— Кави, звичайної кави. Я ж із села. А ти?

— Вип’ю з тобою кави.

— А зазвичай ти п’єш чай?

— Чай.

— То навіщо тоді кава?

— Я вже потроху звикаю до кави. Хочеш тістечка до кави? Чи бутерброд?

— І те, і те, Пат. Треба ж скористатися з нагоди. А тоді вип’ю ще й чаю. Хочу покуштувати все, що в тебе тут є.

Вона розсміялась і наклала мені всього повну тарілку. Я почав відмовлятися.

— Досить з мене, досить! Не забувай, що тут неподалік підполковник! Військове начальство цінує поміркованість у нижчих чинів.

— Це тільки щодо напоїв, Роббі. Старий Егберт сам полюбляє тістечка зі збитими вершками.

— Так само й щодо комфорту, — зауважив я. — Свого часу вони настійливо відучували нас від комфорту.

Я посовав столик на гумових коліщатках туди й сюди. Він наче сам вабив до цього. Нечутно рухався по килиму. Я поглянув круг себе. В усьому відчувався вишуканий смак.

— Так ось як, Пат, виявляється, жили наші предки!

Вона розсміялась:

— Що це ти вигадуєш!

— Нічого я не вигадую. Це реальні факти.

— Ці речі, Роббі, опинились у мене цілком випадково.

— Ні, не випадково. Та йдеться й не про речі. Ідеться про те, що вони означають. А вони означають забезпеченість. Цього тобі не зрозуміти. Це може зрозуміти тільки той, хто втратив усе.

Вона подивилась на мене.

— Ти теж міг би все це мати, коли б тільки справді схотів.

Я взяв її за руку.

— У тім-то й річ, Пат, що я не хочу. Бо тоді я вважав би себе за авантюриста. А нашому братові найкраще жити так — будь, що буде… Ми до цього звикли. Такі тепер часи.

— Та це й досить вигідно, хіба ні?..

Я розсміявся:

— Може, й вигідно. А тепер дай мені трохи чаю. Хочу його покуштувати.

— Ні, — відповіла вона, — питимемо каву. Тільки поїж іще чогось! Отак, будь, що буде…

— Непогана ідея. Але чи не сподівається цей ласун Егберт, що і йому дещо залишать?

— Може, й сподівається. Але нехай зважає на те, що нижчі чини можуть помститися. Тепер такі часи. їж. Можеш спокійно з'їсти все.

Очі її сяяли, вона була прекрасна.

— А знаєш, — спитав я, — де не можна діяти отак — будь, що буде?

Вона глянула на мене, але нічого не відповіла.

— З тобою! — відповів я. — А тепер нумо, хлопці, до зброї проти Егберта!

В обід я випив тільки чашку бульйону в шоферській харче-веньці. Тому мені неважко було з'їсти все, що було подано. Заохочуваний Пат, я випив ще й усю каву.

Ми сиділи біля вікна й курили. Над дахами будівель червоніла вечірня заграва.

— Гарно в тебе, Пат, — мовив я. — Як на мене, то тут можна просидіти, не виходячи, цілі тижні, забувши про все, що діється в світі.

Вона усміхнулась.

— Був час, коли я взагалі не сподівалася вийти звідси.