Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Дай-но мені ще чарку, Фреде! — попросив я.

До бару зайшли чоловік і жінка. Вони пили коктейль біля прилавка. У жінки був стомлений вигляд, чоловік кидав на неї жагучі погляди. Незабаром вони пішли.

Я перехилив чарку. Може, не слід було ходити сьогодні до Пат. Я не міг забути цієї картини: поринула в сутінки кімната, ніжно-блакитні вечірні тіні й прекрасна дівчина, що, мерзлякувато скулившись, низьким, глухуватим, ледь хрипким голосом розповідає про своє життя, про свою жагу до життя… До дідька, я стаю сентиментальним! Але ж хіба те, що було досі нестримною, приголомшливою пригодою, не розчинилося вже в хвилі ніжності, хіба не заполонило воно мене глибше, ніж я того хотів і знав, хіба я не відчув сьогодні, саме сьогодні, як сильно я змінився? Чому я пішов, чому не залишився з нею, як того й прагнув? Прокляття — не хочу більш про все це думати. Хай буде, як буде, нехай я збожеволію від горя, коли втрачу її — про мене! Але поки вона зі мною, все інше — байдуже, нехай хоч і згорить! Чи варто прагнути до чогось сталого у своєму коротенькому житті? Однаково прийде день, коли велика невблаганна хвиля нарине і змиє все.

— Вип’єш зі мною, Фреде? — спитав я.

— Як завжди, — відповів він.

Випили по дві чарки абсенту. Потім кинули жеребок, кому замовляти ще дві. Я виграв, та це мене не влаштовувало. Отож ми кидали жеребок і далі. Але я програв аж на п’ятому разі, а тоді вже — тричі підряд.

— Я п’яний чи надворі щось гримить? — спитав я.

Фред прислухався.

— Ні, справді гримить. Перша в цьому році гроза!

Ми підійшли до дверей і глянули на небо. Нічого не побачили. Було тепло, час від часу гриміло.

— За це, власне, випити можна ще по одній, — запропонував я.

Фред не заперечував.

— От бісова лакриця, — сказав я, ставлячи порожню чарку на прилавок.

Фред погодився, що можна випити чогось міцнішого. Він був за вишнівку, я — за ром. Щоб не сперечатися, випили і того, і того. Щоб не мати мороки з наливанням, узяли чарки більші. Настрій у нас був чудовий. Час від часу ми виходили надвір, щоб подивитись, як спалахує блискавка. Дуже хотілося побачити це, та нам не щастило: блискавки спалахували саме тоді, коли ми були в приміщенні. Фред розповів мені, що в нього є наречена, донька власника закусочної-автомата. Фред не поспішав з одруженням, чекав, поки старий помре, щоб точно знати, чи дістанеться дочці в спадщину закусочна. Я вважав, що це зайва обережність, але він доводив, що старий — страшенне стерво і зможе в останню хвилину заповісти закусочну місцевій общині методистської церкви. Довелося з ним погодитися. До того ж Фред був налаштований досить оптимістично. Старий застудився, і Фред сподівався, що це, може, грип, а це ж небезпечна хвороба. Довелося його розчарувати, пояснивши, що алкоголіки дуже легко переносять грип, навпаки, часом виснажені вже алкоголіки від грипу просто розцвітають і навіть гладшають. Фред сказав, що це зрештою байдуже, — може, старий попаде під якусь машину. Я погодився, що на мокрому асфальті така можливість справді реальна. Фред одразу ж побіг подивитися, чи не йде дощ. Але було сухо, тільки дуже гримотіло. Я поставив перед ним склянку з лимонним соком, а сам пішов до телефону. В останню мить згадав, що вирішив не дзвонити. Я махнув рукою апаратові й хотів був зняти перед ним капелюх. Але тут я помітив, що в мене його нема.

Повернувшись на своє місце, побачив Кестера й Ленца.

— Ану, дихни на мене! — сказав Готфрід.

Я дихнув.

— Ром, вишнівка, абсент, — констатував він. — Пив абсент? От свиня…

— Якщо ти думаєш, що я п’яний, то помиляєшся, — запевняв я. — Звідки це ви?

— Зі зборів. Політичних! Але Отто вважає, що це дурниця. А що п’є Фред?

— Лимонний сік.

— Випий і ти склянку…

— Завтра, — відповів я. — А тепер треба чогось з’їсти.

Кестер тим часом занепокоєно дивився на мене.

— Не дивись так на мене, Отто, — сказав я, — ну, трохи перебрав, але не з горя — з радості.

— Тоді добре, — погодився він. — Але однаково ходімо, поїж з нами.

Об одинадцятій я знову був тверезий-тверезісінький. Кестер запропонував піти подивитися, що робить Фред. Ми повернулися в бар і знайшли його за прилавком у дим п’яного.

— Перенесіть його до сусідньої кімнати, — сказав Ленц, — а я тим часом побуду тут за бармена.

Ми з Кестером привели Фреда до тями, напоївши його теплим молоком. Умить подіяло. Тоді ми посадовили його на стілець і наказали ще з півгодини відпочити. Ленц, мовляв, сам упорається за прилавком.