Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Коли ж це було?

— Коли я хворіла.

— То зовсім інше. А що за хвороба?

— Нічого страшного. Але треба було лежати. Я надто швидко росла, а харчування не вистачало. Бо під час війни та й одразу ж після неї всього було обмаль.

Я кивнув.

— І скільки ж ти пролежала?

Якусь мить вона вагалась.

— Близько року…

— Це й справді дуже довго. — Я уважно подивився на неї.

— Це вже давно минуло. Але тоді це видавалося мені довгим, як ціле життя. Якось у барі ти розповів мені про твого друга Валентина. Після війни він ніколи не забуває, яке це щастя — жити! І це робить його байдужим до всього іншого.

— А ти добре все запам’ятала.

— Бо я це добре розумію. Відтоді я теж із цього радію… Я, здається, дуже легковажна.

— Легковажні тільки ті люди, що вважають, ніби вони не такі.

— А я безперечно така. Я мало розуміюся на великих проблемах життя. Мене вабить тільки все гарне. Маю оцей бузок, наприклад, і вже щаслива.

— Це не легковажність, це — найсучасніша філософія.

— У мене це не філософія. Я легковажна й поверхова.

— Я — теж.

— Не так, як я. Ти оце говорив щось про авантюризм. Я — справжня авантюристка.

— Я так і думав, — сказав я.

— Авжеж. Мені вже давно треба було б змінити квартиру, набути якоїсь спеціальності й заробляти гроші. А я все відкладаю. Мені заманулося пожити так, як на думку спаде. Розумно це чи ні — байдуже. Ось так і живу.

Я засміявся:

— А чого в тебе зараз такий упертий вираз обличчя?

— Бо всі мені казали, що це страшенно легковажно, що мені треба було б заощаджувати ті невеликі гроші, що в мене ще є, і подбати про роботу, про якусь посаду. А мені хотілося жити весело й легко, жити вільно, робити, що захочу. Це було після маминої смерті, після того, як я так довго хворіла.

— Є в тебе брати чи сестри? — запитав я.

Вона похитала головою.

— Я так і думав, — сказав я.

— Ти теж вважаєш, що я поводилась легковажно?

— Ні, мужньо.

— Яка там мужність! Хіба я мужня? Знаєш, як мені часом бувало страшно? Як людині, що сидить у театрі не на своєму місці, а все ж не залишає його.

— Значить, ти й була мужня, — провадив я далі. — Мужність не буває без страху. До того ж ти поводилася розумно. Бо інакше ти б тільки розтринькала свої гроші. А так ти принаймні щось мала від них. А що ти робила?

— Та, власне кажучи, нічого. Жила отак для себе…

— Хвала і слава! Немає нічого кращого в світі!

Вона усміхнулась.

— Але скоро цьому буде кінець, я почну працювати.

— Де саме? Може, саме з цього приводу й було твоє тодішнє ділове побачення з Біндінгом?

— Так. З Біндінгом і з доктором Максом Матушайтом, директором магазину грамофонної компанії «Електрола». Потрібна продавщиця з музичною освітою.

— Ну, — сказав я, — нічого кращого Біндінгові й на думку не могло спасти.

— Ну, спадало й краще, та я не схотіла…

— А я б і не радив йому таке. Коли ж ти почнеш працювати?

— Першого серпня.

— Ну, то ще маємо час. Може, підшукаємо щось інше. В усякому разі, ми — твої клієнти, це я тобі гарантую.

— Хіба в тебе є грамофон?

— Ні, але ж, зрозуміла річ, я зараз же його куплю. Щоправда, вся ця історія мені не подобається.

— А мені подобається. Адже нічого путнього я не вмію. Але відколи зі мною ти, все для мене стало набагато простіше. А втім, не треба, мабуть, було тобі про це розповідати.

— Ні, треба, ти завжди повинна мені про все розповідати.

Вона уважно подивилась на мене.

— Добре, Роббі.

Потім підвелась і підійшла до якоїсь шафки.

— Знаєш, що в мене тут є? Ром для тебе. Думаю, що непоганий ром.

Поставивши на стіл чарку, вона очікувально подивилась на мене.

— Ром добрий, це я відчуваю ще здаля. Але ж, Пат, може, краще було б трохи заощаджувати, га? Хоча б задля того, щоб не мати діла з грамофонами?

— Ні, — відповіла вона.

— Теж правильно, — сказав я.

Ром був чимось розбавлений, це я визначав зразу ж по кольору. Крамар безперечно обдурив Пат. Я випив чарку.

— Першокласний ром, — похвалив я, — налий-но мені ще. Звідки він у тебе?

— З магазину ось тут, на розі.

«Ага, — подумав я собі, — так і є: якась задрипана кондитерська». Я вирішив при нагоді зайти туди і сказати власнику, що я про нього думаю.

— А тепер мені, мабуть, треба йти, Пат, га? — спитав я.

Вона глянула на мене.

— Ще ні…

Ми стояли біля вікна. Внизу засвітилися ліхтарі.

— Покажи-но мені твою спальню, — сказав я.

Вона відчинила двері й увімкнула світло. Я з порога заглянув до кімнати. Скільки думок шугало у мене в голові!