Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— А ти сказав Пат, що ми відзначаємо наш одноденний ювілей діяльності таксистів? — спитав я Ленца.

Ленц свиснув крізь зуби.

— А ти, може, соромишся цього, хлопче?

— Стули пельку, — сердито сказав я, бо Ленц таки влучив. — То сказав чи ні?

— Кохання, — незворушно повів Ленц, — чудова річ! Але воно псує вдачу.

— А самотність робить людину нетактовною, ти, горе-солісте!

— Такт — це мовчазна угода не помічати одне в одного вад, замість того, щоб їх позбутися. Отож — це жалюгідна акція компромісу. На таке, хлопче, німецький ветеран війни не здатний!

— Що ти зробив би на моєму місці, — спитав я, — коли б хтось телефоном замовив твоє таксі, а тоді б виявилося, що це Пат?

Ленц, вишкірив зуби.

— Я б нізащо в світі не взяв би з неї грошей, сину мій… Я дав йому такого стусана, що він упав зі свого триногого табурета.

— Ти, бісове насіння! Знаєш, що я зроблю? Я просто заїду сьогодні ввечері за нею на таксі.

— Правильно! — Готфрід підняв руки, наче благословляючи мене. — Тільки не позбувайся волі! Вона дорожча від кохання! Та це усвідомлюють надто пізно. А таксі ми тобі не дамо. Воно потрібне, щоб забрати Фердинанда Грау та Валентина. Сьогодні в нас серйозний, урочистий вечір!

Ми сиділи в садку невеличкого заміського ресторанчика. Над лісом, як червоний смолоскип, низько висів вологий місяць. Ніжно сяяли бліді свічки каштанів, запаморочливо пахнув бузок, а на столі перед нами стояла велика скляна чаша, повна запашного крюшону, що ясним опалом яскрів у хисткому світлі тільки-но згаслого дня; останній його відблиск синювато-перламутровою цяткою жеврів у вині. Хазяїн уже вчетверте наповнював чашу.

Тамадою був Фердинанд Грау. Пат сиділа поруч нього. Вона пришпилила собі до сукні блідо-рожеву орхідею, яку він подарував їй.

Фердинанд виловив зі свого келиха якусь комашину й обережно поклав її на столі.

— Гляньте-но сюди, — звернувся він до нас. — Які крильця! Порівняно з ними оксамит — просто ганчірка! І оце створіння живе лише один день, а тоді — кінець. — Він по черзі подивився на кожного з нас. — А знаєте, браття мої, що найстрашніше в світі?

— Порожня чарка, — відповів Ленц.

Фердинанд зневажливо махнув на нього рукою.

— Найганебніше для чоловіка, Готфріде, це коли він блазнює. — А потім знову звернувся до нас: — Найстрашніше, браття мої, це час! Авжеж, час! Ота мить, у яку ми живемо та якою ніколи не володіємо.

Він дістав із кишені годинник і тицьнув його Ленцові перед очі.

— Ось вона, паперовий романтику! Пекельна машина, цокає собі й цокає, невпинно цокає, пориваючись туди, в небуття, в ніщо! Можеш спинити лавину, гірський обвал, але цього не спиниш, ні!

— А я й не збираюсь його спиняти, — заявив Ленц. — Хочу тихо й мирно старіти. До того ж я полюбляю зміни…

— Для людини це нестерпно, — сказав Грау, не звертаючи на Ленца ніякої уваги. — Та вона й не може цього стерпіти. Через це вона вигадала собі мрію. Стародавню, зворушливу, безнадійну мрію про вічність!

Готфрід засміявся:

— Найтяжча в світі хвороба, Фердинанде, це — мислити! Вона невиліковна.

— Якби то була єдина хвороба, то ти б уже був безсмертний, — відказав Грау. — Ти — згусток вуглеводів, вапна, фосфору та трохи заліза, що на коротку мить свого земного перебування названий Готфрідом Ленцом.

Готфрід задоволено усміхався. Фердинанд труснув своєю лев’ячою гривою.

— Життя — це недуга, і вмирання починається від дня народження. Кожен віддих, кожне биття серця — це вже часточка вмирання, це вже наближення до могили.

— І кожен ковток — теж, — додав Ленц. — Будьмо, Фердинанде! Інколи помирати до біса просто.

Грау підняв свій келих. По його широкому обличчю, наче блискавка без грому, промайнула усмішка.

— Будьмо, Готфріде! Ти — спритна блоха на кам’янистому хребті часу. І що, власне, думала собі та примарна сила, що рухає нами, коли створювала тебе?

— Хай вона сама себе за це картає. До речі, саме тобі, Фердинанде, не слід було б так зневажливо говорити про такі речі.

Якби люди жили вічно, ти був би безробітним, старий нахлібнику смерті!

Плечі Грау затремтіли — він сміявся. А тоді звернувся до Пат:

— Що скажете про нас, балакунів, ви, маленька квітко на бурхливій воді?

Потім ми з Пат пішли вдвох погуляти в садок. Місяць піднявся вище, і луки ніби пливли в сивому сріблі. Довгі, чорні тіні дерев простяглись долі, наче дороговкази в безвість. Ми пішли до озера, а тоді повернули назад і помітили Готфріда Ленца: він узяв собі садового стільчика, поставив його серед кущів бузку й сидів там — у сутінку тільки маячила його вогниста чуприна та жевріла запалена сигарета. На землі біля нього стояла чаша з недопитим крюшоном і келих.