Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Пані Залевська занепокоєно похитала своєю величною головою.

— І що то ви всі за люди, ви, молодь! Минуле ви ненавидите, сучасне — зневажаєте, а до майбутнього вам байдуже! Хіба може отаке скінчитися добре?!

— А що, власне, ви маєте на увазі під «скінчитися добре»? Кінець може бути добрий тоді, коли до нього все було погано. Тому набагато кращий поганий кінець.

— Це все єврейські штучки, — з почуттям власної гідності відповіла пані Залевська й рішуче попрямувала до дверей. Але, взявшись уже за дверну ручку, враз спинилася, наче остовпіла.

— Смокінг? — здивовано прошепотіла вона. — У вас?!

Вона вирячила очі на костюм Отто Кестера, що висів

на дверцятах шафи. Я позичив його, щоб піти ввечері з Пат до театру.

— Так, у мене! — в’їдливо відповів я. — Ви аж надто здогадливі, шановна пані…

Вона подивилась на мене. Ціла буря думок промайнула по її гладкому обличчю. І нарешті — широка лукава усмішка.

— Ага! — сказала вона. А тоді ще раз: — Ага!

І, вже вийшовши з кімнати, вона, озирнувшись, промовила з насолодою, ніби смакуючи, сповнена тієї одвічної радості, яку відчуває жінка, що їй відкрилася таємниця:

— Виходить, он до чого дійшло!

— Так, он до чого дійшло, чортова плетухо, — пробурчав я їй услід, коли вже впевнився, що вона мене не почує. Розлючений, я жбурнув на підлогу коробку зі своїми новими лаковими черевиками. Багатий чоловік!.. Ніби я й сам цього не знав!

Я зайшов за Пат. Вона вже чекала на мене у своїй кімнаті, одягнена, готова йти. Коли я побачив її, мені перехопило дух — вперше за весь час нашого знайомства вона була у вечірньому вбранні.

Сукня зі сріблястої парчі м’яко та зграбно спадала з прямих плечей Пат. Здавалося, ніби сукня вузька, і водночас вона не стримувала красивої вільної ходи Пат. Спереду сукня була закрита, аж до шиї, а на спині мала глибокий, гострокутний виріз. У матовому синюватому сутінку Пат здалась мені срібним смолоскипом, так раптово та якось дивно змінившись, стала якоюсь урочистою і далекою. Примарна тінь пані За-левської із застережно піднятим догори пальцем, постала за її спиною.

— Добре, що я зустрів тебе вперше не в цій сукні, — сказав я. — Бо я ніколи б не зважився підійти до тебе…

— Так я тобі й повірила, Роббі. — Вона всміхнулася. — Подобається?

— Якось аж моторошно… Ти в цій сукні наче зовсім інша жінка.

— Чого це тобі моторошно? Адже на те й існує вбрання…

— Може, й так. Мене це трохи пригнічує. До такої сукні тобі потрібен інший чоловік, що має багато грошей…

Вона розсміялась:

— Ті, що мають багато грошей, здебільшого бридкі люди, Роббі.

— Але ж гроші не бридкі… Правда?

— Ні, — відповіла вона, — гроші — ні…

— Так я й думав…

— А хіба ти вважаєш, що це не так?

— Ні, не вважаю, — відповів я, — гроші, щоправда, щастя не дають, але якось дуже заспокоюють…

— Любий мій, вони дають незалежність, а це щось більше. Але, якщо хочеш, я можу надягти й іншу сукню.

— Ні в якому разі! Ця прекрасна! Віднині я ставитиму кравців вище від філософів! Бо вони вносять у життя красу. Це важить у стократ більше, ніж найглибинніші думки! Стривай, я ще закохаюся в тебе!

Вона сміялась. Я обережно глянув на себе в дзеркало. Кес-тер був трохи вищий від мене, і довелося закріплювати штани вгорі англійськими шпильками, щоб вони хоч якось були по мені. Хвалити Бога, нічого не було помітно…

Ми поїхали до театру на таксі. Дорогою я говорив мало, не знаю й сам чому. Вийшли з машини, і я, розплачуючись, уважно подивився на шофера. Я побачив невиспані, почервонілі очі, неголене, дуже стомлене обличчя. Він байдуже взяв гроші.

— Добрий сьогодні заробіток? — стиха спитав я його.

Він звів на мене погляд.

— Та нічого… — відповів стримано. Мабуть, подумав, що я з цікавих.

На якусь мить мене охопило бажання — сісти замість нього за кермо й поїхати звідси… Тая обернувся… Переді мною стояла Пат — худенька, гнучка, поверх сріблястої сукні — короткий сріблястий жакет із широкими рукавами, — прекрасна та сповнена чекання.

— Іди мерщій, Роббі, зараз почнеться!

Біля входу товпилися люди. Була велика прем’єра, прожектори освітлювали театр, одна за одною під’їжджали автомашини, з них виходили дами у вечірніх туалетах, обвішані коштовностями, чоловіки у фраках; вони сміялися — веселі, радісні, обличчя рожеві, випещені, упевнені й безтурботні… А таксі зі стомленим водієм, повискуючи й порипуючи, почмихало собі геть.

— Іди швидше, Роббі! — гукнула Пат, дивлячись на мене радісно та збуджено. — Ти щось забув?