Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Роббі, — виходячи, звернулася до мене Пат, — може, підемо краще додому?

— Ні, — заперечив я, — чого це?

— Тобі ж нудно…

— Анітрохи. Чого це мені має бути нудно? Навпаки! А для тебе це ж така втіха!

Вона подивилась на мене, але не сказала нічого. Я почав пити. Не так, як досі, а вже по-справжньому. Лисий звернув на це увагу. Спитав мене, що я п’ю.

— Ром, — відповів я.

— Грог? — перепитав він.

— Ні, ром, — сказав я.

Він і собі покуштував і похлинувся.

— А щоб йому, — сказав він з повагою в голосі. — До цього треба звикнути.

Обидві жінки теж звернули на мене увагу. Пат із Бройєром танцювали. Пат часто поглядала в бік нашого столу. Я не відповідав на її погляди. Знав, що це негарно, та не міг нічого з собою вдіяти — на мене раптом щось найшло. До того ж мене брала злість, що всі дивляться, як я п’ю. А мені не хотілося хизуватися цим перед ними, ніби якомусь гімназистові! Я встав і пішов до прилавка. Пат здалася мені раптом якоюсь зовсім чужою. Нехай іде під три чорти зі своїми знайомими! Це — її товариство!.. Ні, не її!.. Ні, все-таки її!

Лисоголовий теж підійшов до прилавка. Ми з барменом випили по чарці російської горілки. Бармени завжди знають, як втішити людину. З ними можна порозумітися без слів, хоч би де ти був. І цей бармен такий. А лисоголовий швидко впився. Йому хотілося розповісти, що в нього на серці. А на серці в нього була якась Фіфі. Та незабаром ця тема була вичерпана і він почав розповідати мені, що Бройєр давно вже закоханий у Пат.

— Он як? — вихопилося в мене.

Він захихикав. Я заткнув йому пельку, запропонувавши устриці. Але те, що він сказав, запам’яталося. Я був злий, що встряв у цю історію. Був злий, що це мене зачіпає. І ще я був злий, що не грюкнув кулаком по столу. У мені підіймалось холодне бажання зруйнувати щось, але не в інших, а в самому собі.

Лисоголовий забелькотів щось і зник. Я залишився. Раптом відчув, як до мого плеча доторкнулися чиїсь міцні пружні груди. То була одна з жінок, яких привів Бройєр. Вона сіла поруч мене. Її ледь розкосі, сіро-зелені очі поволі обмацували мене. Погляд їх був такий, що говорити вже, власне, нічого було — лише діяти.

— Це ж просто чудо, що ви можете так пити, — нарешті сказала вона.

Я мовчав. Вона простягла руку до моєї чарки. Її суха й жилава рука, поблискуючи оздобами, скидалася на ящірку. Рухалася вона повільно, ніби підповзала. Я знав, чим це пахне. «З тобою я вмить упораюсь, — подумав я. — Ти мене недооцінюєш, бо бачиш, що я злий. Але помиляєшся! З жінками я вже якось упораюсь, а от із коханням — ні. Безнадія — в ній причина моєї туги».

Жінка почала щось говорити. У неї був ламкий, наче скляний голос. Я спостеріг, що Пат поглядала на нас. Та мені це було байдуже. Байдуже було мені й до жінки, що сиділа поруч мене, Я відчував, ніби провалююсь кудись у безодню. Це не мало стосунку до Бройєра та його товариства. Це не мало стосунку навіть до Пат. То була жорстока таємниця життя: дійсність збуджує в нас прагнення, але ніколи не може їх задовольнити; кохання починається в одній людині, але ніколи не кінчається на ній; навіть коли є все: і людина, і кохання, і щастя, і життя — то за якимсь невблаганним законом усього цього завжди замало — і що більшим ти собі це уявляєш, то менше воно насправді. Я крадькома позирав на Пат. Ось вона йде у своїй сріблястій сукні, юна й прекрасна, світлий вогник життя, я любив її і коли казав: «Іди до мене», вона приходила, ніщо не стояло між нами, ми могли бути такі близькі, як тільки взагалі можуть бути близькі люди… А проте часом усе якось загадково відступало в тінь, ставало мукою, я не міг вирвати дівчини з сукупності речей, з кола її реального існування, яке було й поза нами, і в нас, яке нав’язувало нам свої закони, свій подих і свою тлінність, сумнівний блиск теперішнього, що невпинно поринає у небуття, хистку ілюзію почуття… ти володієш чимось, щоб втратити… І ніколи не можна щось утримати, ніколи! Ніколи не можна розірвати брязкоту ланцюга часу, ніколи невсипущість не стане заспокоєнням, шукання — спокоєм, падіння — нерухомістю. Я не міг одірвати її навіть від випадкових речей її минулого, від того, що було до нашого знайомства, від тисяч думок, спогадів, від усього, що сформувало її, коли мене не було ще біля неї, я не міг її відірвати навіть від оцього товариства…

Поруч сиділа жінка з ламким голосом і щось говорила. Вона хотіла мати партнера на одну ніч, якийсь шматок чужого життя. Це збадьорило б її, допомогло б забутися, забути ту болісно ясну істину, що ніколи нема нічого сталого — ні мене, ні тебе, а тим більше — нас! Хіба вона не шукала, власне, того самого, що й я?