Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Гаразд, — відповів я. — Уже минулося. Просто був напад шаленства…

— Шаленство краще розвіювати веселощами, а не злоститися на всіх і на все, — зауважив Альфонс.

— Слушно, — погодився я, — але для цього треба мати силу.

— Тільки — звичку. Я теж колись хотів головою стіну пробити. Та дарма, з роками це минається.

Він крутнув ручку грамофона й поставив «Мізерере» з «Трубадура». Світало.

Я пішов додому. Перед тим Альфонс дав мені ще випити велику чарку «Фернет-Бранка». Я відчував, як у голові щось легенько гупало. Вулиця не була вже рівною. Плечі налилися оловом. З мене було досить.

Повільно піднявшись сходами, я почав шукати в кишені ключ і раптом у напівмороці почув чиєсь дихання. На верхній сходинці маячила якась невиразна, розпливчата постать. Я ступив іще два кроки.

— Пат… — вимовив я, нічого не розуміючи. — Пат, що ти тут робиш?

Вона поворухнулась.

— Здається, я закуняла…

— Так, але як ти сюди потрапила?

— У мене ж є ключ від твого парадного…

— Я не про це. Я питаю… — сп’яніння вмить вивітрилось, я дивився на вичовгані східці, на облуплену стіну, на сріблясту сукню й на вузенькі, блискучі черевички. — Я питаю… як ти взагалі тут опинилась?

— Про це я й сама себе весь час питаю…

Вона встала й потягнулась так, ніби те, що вона просиділа отут, на сходах, цілу ніч, було найприроднішою в світі річчю. Потім принюхалась.

— Аенцсказав би: «Коньяк, ром, вишнівка, абсент…»

— Ще й навіть «Фернет-Бранка», — признався я, аж тепер зрозумівши все, як є. — Сто чортів! Пат, ти чудо, а не дівчина, а я паскудний ідіотисько!

Я відімкнув двері, легко підхопив її на руки й поніс коридором. Вона пригорнулась до мене, срібляста лелека, зморена пташка… Я відвернув голову набік, щоб не дихати на неї перегаром. Я відчував, що її проймає дрож, хоч вона посміхалась.

Я посадив її в крісло, ввімкнув світло й приніс ковдру.

— Якби ж я міг таке припустити, Пат… Замість швендяти по шинках, я був би… Який же я жалюгідний йолоп… Я ж подзвонив був тобі від Альфонса, я ж ходив, свистів у тебе під вікнами… Я ж думав, що ти не хочеш бачити мене, бо ти не озивалась.

— Чого ж ти не повернувся, коли одвіз мене додому?

— Це я й сам хотів би знати…

— Краще буде, коли ти даси мені ключа й від твоєї квартири, — сказала Пат, — тоді мені не доведеться чекати на сходах.

Вона всміхалася, але губи її тремтіли; і я раптом зрозумів, що це для неї означало — оце повернення, чекання, а тепер оцей бадьорий, товариський тон…

— Пат, — швидко сказав я, геть приголомшений, — Пат, ти змерзла, тобі треба чогось випити, я бачив знадвору світло в Орлова, зараз побіжу до нього, у цих росіян завжди є чай, я вмить повернуся… — Я відчував, як мене захльостує гаряча хвиля. — Я ніколи в світі не забуду цього! — гукнув я їй від дверей і швидко пішов ґю коридору.

Орлов іще не лягав. Він сидів у кутку кімнати перед образом Богоматері. Перед образом горіла лампадка, очі в нього були почервонілі, на столі пахкав парою невеличкий самовар.

— Пробачте мені, будь ласка, — звернувсь я до нього, — непередбачені обставини… чи не могли б ви дати мені трохи гарячого чаю?

Росіяни звикли до всяких несподіванок. Він дав мені дві склянки чаю, цукор, повну тарілку маленьких пиріжків.

— Радий стати вам у пригоді, — сказав він, — дозвольте запропонувати вам… я й сам часто потрапляв у подібні ситуації… кілька кавових зерняток… пожувати…

— Дякую, — сказав я йому, — дуже вам вдячний. Я з приємністю візьму кілька зерняток…

— Якщо вам іще буде щось потрібно, — сказав він із справжнім благородством, — то, прошу, я ще не лягатиму, мені буде дуже приємно…

Кавові зернятка я розжував у коридорі. Вони перебивали запах перегару. Пат сиділа коло лампи й пудрилась. На якусь мить я спинився на дверях. Мене зворушувало, як вона сиділа, як уважно дивилась у своє маленьке люстерко й водила пухівкою по скронях.

— Випий трошки чаю, — сказав я, — він іще гарячий.

Вона взяла склянку. Я дививсь, як вона п’є.

— Чорт його знає, Пат, яка це муха мене вкусила сьогодні ввечері…

— А я знаю, що це було, — відповіла вона.

— Знаєш? А я — ні.

— Не треба тобі й знати, Роббі. Ти й без того знаєш надто багато, щоб бути по-справжньому щасливим.

— Може, й так, — погодився я. — Але ж куди це годиться, що відколи я тебе знаю, то щодалі дитинію…

— Годиться! Краще, ніж коли б ти ставав усе розумнішим!

— Це, звичайно, теж аргумент, — сказав я. — А ти чудово вмієш виручати з біди… Але я гадаю, що тут багато всячини збіглося.