Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Пекар був у похмурому настрої.

— Щось із машиною? — спитав я.

Він похитав головою.

— Навпаки. Вона тепер чудово працює. Ніби нова.

— А вона й справді нова, — підтвердив я, поглядаючи на нього вже більш зацікавлено.

— Справа в тім, — почав він. — Що… Одне слово, мені потрібна інша машина. Більша… — Він озирнувся: — Здається, у вас тоді був «кадилак»?

Я зразу збагнув, що сталося. Чорнява особа, з якою він жив, таки прогризла йому голову!

— Еге, «кадилак», — замріяно промовив я, — треба вам було тоді хапати його! Це ж був екземпляр! Красунчик! Ми віддали її за сім тисяч марок. Вважай, за півціни!

— Ну так уже й за півціни…

— Кажу ж вам, що за півціни, — рішуче наголосив я, розмірковуючи, що тут можна вдіяти, а тоді сказав: — Можна б попитати, може, якраз тому, хто її тоді купив, потрібні гроші. Тепер часто так буває. Заждіть хвилинку…

Я пішов до майстерні та квапливо розповів про все.

Готфрід аж підскочив.

— Хлопці! Де б нам швиденько дістати якийсь старий «кадилак»?

— Це вже мій клопіт, — запевнив я, — а ти краще подбай про те, щоб пекар не втік часом.

— Біжу!

Готфрід вибіг із майстерні. А я зателефонував до Блюмен-таля. Щоправда, великої надії я не плекав, а втім, чому й не спробувати! Блюменталь був у себе в конторі.

— Хочете продати свого «кадилака»? — спитав я без зайвих розмов.

Блюменталь засміявся.

— У мене є покупець, — повів я далі, — заплатить готівкою.

— Готівкою… — трохи подумавши, промовив Блюмен-таль, — в наші часи це слово звучить надто поетично…

— Я теж так думаю, — сказав я, раптом відчувши впевненість. — Ну, то як, поговоримо?

— Поговорити завжди можна… — відказав Блюменталь.

— Добре. Коли б я міг із вами побачитись?

— Сьогодні вдень після обіду я матиму час. Ну, скажімо, о другій годині в мене в конторі.

— Гаразд.

Я поклав слухавку.

— Отто, — звернувсь я досить-таки схвильовано до Кестера, — ніколи я цього не сподівався, але, здається мені, що наш «кадилак» повернеться!

Кестер одірвався від своїх паперів.

— Справді? Він хоче його продати?

Я кивнув і подивився у вікно. Ленц жваво натискав на пекаря.

— Не так він це робить, — занепокоївся я, — надто багато балакає. А пекар страх який недовірливий, його треба переконувати мовчанкою. Піду на зміну Готфрідові.

Кестер засміявся:

— Ні пуха тобі ні пера, Роббі!

Підморгнувши йому, я вийшов. Та я не повірив власним вухам: Готфрід і не думав завчасно оспівувати «кадилак». Він завзято пояснював пекареві, як індіанці в Південній Америці печуть хліб з кукурудзяного борошна. Я кинув йому вдячний погляд, а тоді звернувся до пекаря.

— На жаль, той чоловік не хоче продавати.

— Так я й знав, — випалив Ленц, наче ми з ним наперед умовилися…

Я знизав плечима.

— Шкода, звичайно… Та я його розумію…

Пекар стояв, явно вагаючись. Я глянув на Ленца. Він зараз же спитав:

— А ти не зміг би ще раз спробувати?

— Зміг би, звичайно, — відповів я. — Поки що я принаймні добився того, що ми з ним сьогодні після обіду зустрінемося. Де б мені тоді з вами побачитись? — спитав я пекаря.

— О четвертій я знову буду тут неподалік. Заїду ще раз…

— Добре. Я тоді вже знатиму напевно, що та як… Сподіваюсь, діло все ж вигорить.

Пекар кивнув. Тоді сів у свого «форда» і поїхав.

— Ти, мабуть, зовсім здурів, — насипався на мене Ленц, як тільки пекар зник за рогом. — Спершу наказав мені затримати цього типа мало не силоміць, а тоді сам випустив його хтозна-чого!

— Логіка та психологія, любий мій Готфріде! — відповів я, плескаючи його по плечу. — Цього тобі не второпати…

Ленц скинув мою руку.

— Психологія! — кинув він зневажливо. — Найкраща психологія — це щасливий випадок, та й годі! А нам він трапився! Цей тип ніколи вже не повернеться назад…

— О четвертій годині він буде тут.

Готфрід співчутливо глянув на мене.

— Парі? — спитав він.

— Давай! — погодився я. — Але ти програєш. Я знаю пекаря краще, як ти! Його за один раз не вламаєш. До того ж я не можу продати йому те, чого в нас самих поки що немає…

— Господи Боже, та коли тільки в цьому справа, — сказав, похитуючи головою, Готфрід, — то з тебе, малий, нічого путнього в житті не вийде. З того ж бо й починаються справжні ґешефти! Ходімо, я безкоштовно прочитаю тобі курс про сучасне економічне життя…

Удень я пішов до Блюменталя. Ідучи, відчував себе молоденьким цапком, що має навідати старого вовка. Сонце припікало асфальт, і з кожним кроком у мене дедалі меншало охоти бути підсмаженим ще й отим Блюменталем. Найліпше — без довгих розмов.