Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Давай…

Ми повернулися до майстерні. Посутеніло. Пекар, увібравши голову в плечі, все ще стояв перед портретом. Жалюгідно розгубленим видавався він у цьому великому порожньому приміщенні; мені здалося навіть, ніби він якось поменшав…

— Запакувати вам портрет? — спитав Фердинанд.

— Не треба, — злякано заперечив пекар.

— Тоді я його вам завтра пришлю.

— А не можна, щоб він ще трохи побув тут? — боязко спитав пекар.

— Навіщо? — здивувався Фердинанд і підійшов ближче. — Вам не подобається портрет?

— Подобається… Але я хотів би залишити його ще на деякий час тут…

— Цього я не розумію.

Пекар глянув на мене, ніби шукаючи допомоги. Я зрозумів: він боявся повісити портрет вдома через оте чорняве стерво. А може, боявся й небіжчиці, боявся понести «її» туди.

— Слухай-но, Фердинанде, — почав я, — адже портрет може повисіти й тут, аби тільки гроші були сплачені…

— Звичайно…

Пекар полегшено зітхнув і дістав із кишені чекову книжку. Обидва пішли до стола.

— Тепер решта — чотириста марок? — спитав пекар.

— Чотириста двадцять, — відповів Фердинанд, — включаючи знижку. Дати вам розписку?

— Давайте, — відповів пекар, — для порядку.

Вони мовчки заходилися писати, один — чек, другий — розписку. Я стояв біля вікна й оглядав кімнату. У тьмяному світлі сутінок по стінах миготіли обличчя на портретах у позолочених рамах, які не забрали ще замовники або за які не заплачено було ще гроші. Ніби галерея привидів з того світу, вони, здавалося, вп’яли свої застиглі очі в портрет біля вікна, що теж мав приєднатися до них. Вечір кидав на нього свій останній відблиск життя. Усе це створювало якийсь дивний настрій: дві зігнуті постаті, що писали коло стола, тіні та безліч мовчазних портретів.

Пекар знову підійшов до вікна. Його помережані червонуватими жилками очі здавалися скляними кульками, рот був на-піврозтулений, нижня губа одвисла, оголивши жовті зуби. Смішно й сумно було дивитися на нього. Поверхом вище хтось почав грати на піаніно якісь вправи. Звуки повторювалися безперервно — різкі, надокучливі. Фердинанд Гpay стояв біля стола, запалюючи сигару. Вогник сірника освітив його обличчя. Це маленьке червонувате сяйво ніби розсунуло межі напівтемного приміщення, пофарбувавши його в сині тони.

— Можна ще змінити щось на портреті? — спитав пекар.

— А що саме?

Фердинанд підійшов. Пекар показав на коштовності:

— Можна так зробити, щоб оцього не було?

То була велика золота брошка, якої він, замовляючи портрет, спеціально зажадав.

— Звісно, можна, — сказав Фердинанд, — вона навіть псує обличчя. Якщо її не буде, то портрет тільки виграє.

— І я так думаю… — Пекар ще трохи потупцював на місці… — А скільки це коштуватиме?

Ми з Фердинандом перезирнулися.

— Нічого, — доброзичливо сказав Фердинанд, — навпаки, я тоді, власне кажучи, мав би ще щось вам повернути, бо на портреті буде менше зображено…

Пекар з несподіванки аж голову підвів. Якусь мить здавалося, що він на це пристане. Але тоді рішуче заявив:

— Ні, ні, про що мова, адже ви так чи інакше, а мусили її намалювати…

— Та й то правда…

Ми пішли. На сходах, придивляючись до зігнутої спини пекаря, я відчув до нього якийсь жаль; я був зворушений тим, що цей трюк із брошкою змусив-таки заговорити його сумління. Мені було трохи ніяково набиватися йому з «кадилаком» саме під такий настрій. Але потім я подумав: його щира скорбота за померлою дружиною пояснюється передусім тим, що чорнява хазяйнує у нього вдома, як справжнє стерво… Подумав — і відчув готовність до наступу.

— Ми можемо поговорити про нашу справу в мене вдома, — сказав пекар, коли ми вийшли на вулицю.

Я кивнув, бо так мені було навіть зручніше. Пекар, мабуть, сподівався, що в себе вдома він буде сильніший, а я покладав надії на підтримку чорнявої.

Вона вже чекала на нас біля дверей.

— Дозвольте вас сердечно привітати, — сказав я, перш ніж пекар устиг розкрити рота.

— З чим? — квапливо спитала вона, стрельнувши в мене своїми оченятами.

— З «кадилаком»! Він — ваш! — відповів я нахабно.

— Золотко моє! — Вона підскочила й повисла у пекаря на шиї.

— Та ми ж іще не…

Він силкувався вивільнитися з її обіймів і пояснити їй усе, та вона міцно вчепилася за нього, крутилася з ним, дриґаючи ногами, і не давала йому говорити. Переді мною миготіла то її хитрувата пичка, що підморгувала мені, то його голова борошняного хробака й обличчя з виразом докору та безсилого протесту.