Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ось який ти, — сказала Пат, сміючись. — Я хочу жити, а ти — грошей.

— Щоб жити, — заперечив я, — справжній ідеаліст прагне грошей. Гроші — це втілена в монетах свобода. А свобода і є справжнє життя.

— Чотирнадцять… — рахувала Пат. — А колись ти говорив про це трохи інакше.

— То були похмурі часи. Не можна говорити про гроші зневажливо. Чимало жінок навіть закохуються через них. І навпаки: кохання в багатьох чоловіків породжує жадобу до грошей. Отже, гроші заохочують до ідеалів, а любов — до матеріалізму.

— Ти сьогодні в ударі, Роббі, — відповіла на це Пат. — Тридцять п’ять…

— Чоловік, — провадив я далі, — буває жадібний до грошей лише тоді, коли йому доводиться задовольняти бажання жінок. Якби не було жінок, то не було б і грошей, а чоловіки були б плем’ям героїв. В окопах, приміром, зовсім не було жінок — і там не мало якогось значення, є в когось якась власність чи немає нічого. Важливо було одне: який з тебе солдат. Я не збираюсь ідеалізувати окопне життя — згадав його лише для того, щоб правильно висвітлити проблему кохання. Воно збуджує в чоловікові найгірші інстинкти — прагнення чимсь володіти, посідати якесь місце в суспільстві, більше заробляти, домогтися спокійного життя. Недарма ж диктатори схильні мати одружених соратників — вони тоді не такі небезпечні. І недарма католицькі священики не мають жінок — інакше вони ніколи б не були такими відважними місіонерами.

— Тебе сьогодні просто не впізнати, — похвалила мене Пат. — П’ятдесят два.

Я кинув гроші в кишеню й запалив сигарету.

— Ти ще довго рахуватимеш? — спитав я її. — Уже й так більш як сімдесят років.

— Сто, Роббі! Сто — гарне число. От скільки я хотіла б прожити.

— Схиляюсь перед тобою — оце-то мужність! Але як ти думаєш їх прожити?

Вона мигцем глянула на мене.

— Там видно буде. У мене ж зовсім інші погляди на життя, ніж у тебе.

— Це справді так. А втім, кажуть, що найважче прожити перші сімдесят, а далі — значно простіше.

— Сто! — оголосила Пат, і ми рушили в дорогу.

Море, наче велетенське срібне вітрило, пливло нам назустріч. Ми ще здалеку відчували його солонуватий подих — дедалі ширшали та світлішали обрії, і раптом воно розляглося перед нами — бурхливе, могутнє і безкрає.

Дорога, звиваючись, спускалась до самого моря. Потім з’явився ліс, а за ним — село. Ми розпитали, як проїхати до будинку, в якому мали жити. Він стояв трохи на відшибі за селом. Кестер дав нам адресу. Після війни він прожив там цілий рік.

То була невеличка самотня вілла. Я хвацько розвернувся, зупинив «сітроена» перед ворітьми й дав сигнал. У вікно виглянуло широке обличчя, вирячилось на нас і за мить знов сховалось.

— Сподіваюсь, що то не фрейлейн Мюллер, — сказав я.

— А що нам до того, яка в неї зовнішність, — відповіла Пат.

Двері розчинилися. Слава Богу, то таки не була фрейлейн

Мюллер, а її служниця. Сама фрейлейн Мюллер, власниця будинку, вийшла до нас хвилиною пізніше — сивоголова, граційна дама, що чимось скидалася на стару діву. На ній була чорна, закрита до підборіддя сукня, із золотим хрестиком замість брошки.

— Про всяк випадок, Пат, підтягни вище свої панчохи, — шепнув я, побачивши той хрестик, і виліз із машини.

— Гадаю, пан Кестер уже попередив вас про наш приїзд, — звернувся я до господині.

— Так, він телеграфував мені, що ви приїдете. — Вона уважно придивлялася до мене. — А як поживає сам пан Кестер?

— О, досить добре… як на ці часи…

Вона кивнула, і далі вивчаючи мене поглядом.

— А ви давно вже знайомі з ним?

«Починається справжній іспит», — подумав я і розповів, відколи я знайомий з Отто. Відповідь, здається, задовольнила її. Підійшла Пат. Вона вже встигла підтягти панчохи. Погляд фрейлейн Мюллер полагіднішав. Очевидно, до Пат вона була більш ласкава, ніж до мене.

— Ви можете запропонувати нам кімнати? — спитав я.

— Якщо вже пан Кестер прислав мені телеграму, то кімнату ви матимете за всіх умов, — заявила фрейлейн Мюллер, змірявши мене не зовсім привітним поглядом. — Ви навіть одержите мою кращу кімнату, — звернулась вона до Пат.

Пат усміхнулась. Фрейлейн Мюллер відповіла їй усмішкою:

— Я покажу її вам.

Вони пішли вдвох вузенькою стежкою, що вела через невеликий садок. Я поплівся за ними, почуваючи себе зайвим, бо фрейлейн Мюллер зверталася лише до Пат.

Кімната, яку вона нам показала, була на першому поверсі. Вона мала окремий вхід із саду й дуже сподобалась мені: досить простора, світла й затишна. У кінці кімнати було щось на зразок ніші — там стояли два ліжка.